«Війна закінчиться»: відверте зізнання священника з Дніпропетровщини

Допомога військовим – це не тільки громадянський, а й християнський обов’язок. Волонтерство дає людям відчуття потрібності й стає шляхом духовного зростання.

Четвертий рік на Дніпропетровщині лунають вибухи, ворог намагається захопити регіон. Але ми стоїмо завдяки вірі, допомозі армії та любові до життя. Про це розповів настоятель храму з Магдалинівки. Він на власному досвіді знає, що волонтерити може кожен, і це важливіше, ніж здається.

Яке головне питання має ставити собі кожна людина сьогодні?

Проблема нашого суспільства в тому, що багато хто думає: війна їх не стосується. Але кожен має ставити собі запитання: «Що ти сьогодні зробив, щоб ця війна закінчилася?». 

Війна – це зло і вона не повинна послаблювати нашу віру та добрі справи. Навпаки – ми повинні ще більше залишатися християнами і допомагати іншим. Це апріорі найважливіше, що ми маємо робити. Дуже багато чоловіків, батьків і навіть дідусів зараз воюють, і кожен із них потребує підтримки.

Ви часто говорите, що насамперед треба допомагати військовим. Чому саме так?

Є чудова фраза: «Все для фронту, все для перемоги». І це правда. Так, є переселенці, є нужденні – вони всі потребують допомоги. Але якщо за понад сто кілометрів від нас лінія фронту не встоїть, то ми не допоможемо нікому. Переселенці будуть змушені тікати далі або загинуть. Тому першочергово треба підтримувати армію.

Хто та як має допомагати армії?

На жаль, люди зараз не дуже хочуть єднатися. Вони втомилися, бояться, ненавчені цьому, розпорошені розділені. Але для того, щоб зробити щось добре та велике треба зовсім трішки.

Немає такої людини, яка не може. До нашого храму ходять переселенці, які втратили все на Донбасі. І навіть вони приносять щось із останнього – цукор, пиріжки, одяг. Хтось допомагає продуктами, хтось приносить ганчірки для маскувальних сіток. І з цих дрібниць складається щось велике.

Хтось принесе носочки чи білизну – вони поїдуть на госпіталь, бо хлопці голі босі там. Того року нам пощастило, нам дали багато секондхенду непотрібного, ми його перебрали, перепрали, перепрасували і відправили в госпіталь. Там це одноразова річ.

Є такі, що роблять добрі речі з того, що інші викидають. Один чоловік збирає бляшанки від сардин на смітниках. Інший їх миє, обробляє, наповнює парафіном – і виходять свічки. З відходів – світло і тепло для солдатів. 

Як ви ставитеся до зборів коштів на допомогу військовим?

Я ніколи не беру грошей, бо вважаю це злом. Але коли підприємці приходять і питають, що потрібно, я кажу: «Хлопцям потрібні серветки чи білизна». Вони йдуть, купують і привозять. Це чесно і прозоро.

Але є волонтери - проводять збори, які дійсно рятують. Якщо не довіряєш їм, то можеш допомогти особисто. Хоча б купи упаковку круасанів і віднеси в госпіталь. Це дрібниця, але такі жести показують бійцям, що вони комусь потрібні.

І варто знати, що якщо людина не хоче діяти, то не треба. З християнської точки зору – насильствувати взагалі нікого не можна. Людина має робити щиро. А якщо це з примусу, то ні.

Чи має значення розмір пожертви?

Важлива не кількість внесків, а їх щирість. Є одна бабуся в нашій громаді, яка щотижня приносить пачку цукру. Коли ми збирали горіхи для «енергетиків» із медом, вона назбирала біля двору й віддала. І це для душі має набагато більшу вагу, ніж пожертви на показ.

Для того щоб зробити щось добре та велике треба зовсім трішки. Тут приклад нам дає Євангеліє «Дві лепти бідної вдови».

Христос прийшов з учнями, було місце в Єрусалимському храмі, коли кожна людина клала милостиню. Заможні клали золото, хто менше, хтось більше. А прийшла бідна вдова й поклала дві монети, зовсім мало. А Христос подивився на неї й сказав, ось вона дала більше всіх. Бо дала від своєї убогості, а не від свого достатку. І зробила це щиро.

Чого зараз не вистачає суспільству?

Ми живемо відносно нормально: маємо їжу, світло, транспорт, гаджети. Але нам не вистачає доброти. Ми допомагаємо тільки своїм рідним – а треба допомагати й незнайомим. Робити добрі справи просто так. І війна – це той час, коли навіть найменша допомога має величезне значення.

Чи можна сказати, що волонтерство – це ще й шлях до духовного зростання?

Безумовно. Волонтерство – це і спілкування, і відчуття своєї потрібності. Іноді я жартую: допомагаючи армії, ми найбільше допомагаємо собі. Ми не тільки рятуємо свої будинки, свої життя. Добрі справи – це небесний депозит.

І ми всі колись постанемо перед Богом. І головне, щоб він застиг нас у добрих намірах і справах. Тоді ми скажемо: «Ми намагалися. Не все вийшло, ми не всесильні, але намагатись ми зобов’язані».

Як дочекатись миру в Україні чи довго чекати?

Ми не знаємо, що буде. Вірніше, я дуже сильно хочу, щоб Україна перемогла. Я знаю, що війна скінчиться, все закінчується. Я не знаю, як воно буде, але ще буде важко. Комусь може показатись, що ситуація безнадійна, та вона не безнадійна. До тих пір поки є наша армія.

Взагалі зараз важко якісь прогнози робити. Ми віримо. Не надіємося. Бо надія це ваги: буде – не буде. А віра це направлення по якому треба намагатися йти - до світлої мети, до перемоги добра над злом.