Повернуться не всі — і це нормально: як Україні не втратити мільйони своїх людей

Повернення без розколу: чому Україна має чекати не на «своїх» і «чужих», а об’єднати всіх українців.

Війна розкидала українців по різних містах і країнах, але майбутнє України залежить від того, чи зможемо ми побачити одне в одному не конкурентів і не винуватців, а людей з різним досвідом однієї війни — і саме тому повернення додому має стати не новою лінією конфлікту, а спільним українським проєктом.

Повномасштабна війна змінила карту України далеко за межами лінії фронту. Мільйони людей були змушені залишити свої домівки, частина переїхала в інші області, мільйони опинилися за кордоном. Хтось залишився у рідному місті, переживаючи окупацію, обстріли, втрату житла, роботу або близьких. Хтось виїхав із маленькими дітьми, рятуючись від ракет і дронів, а потім почав будувати життя практично з нуля в іншій країні.

За роки війни між цими досвідами накопичилося чимало болю. Ті, хто залишився, іноді відчувають, що саме вони «тримали країну» і платили за це найвищу ціну. Ті, хто виїхав, можуть відчувати провину, нерозуміння або страх повернення. Додайте до цього різницю в зарплатах, умовах життя, освіті дітей, професійній реалізації та безпеці — і стає зрозуміло, чому тема повернення може легко перетворитися на суперечку. Але саме цього Україна не може собі дозволити.

Ми прожили одну війну, але різними маршрутами

Найнебезпечніша помилка — намагатися визначити, хто з українців «правильніший». Людина, яка залишилася в Україні, не має автоматично отримувати моральну перевагу над тією, яка виїхала. І навпаки: життя в європейському місті не означає, що людина забула про Україну або не зробила свій внесок у спільну боротьбу.

У когось залишився бізнес і команда, яку потрібно було рятувати. У когось — батьки похилого віку. Хтось не мав можливості виїхати. Хтось евакуював дітей, тому що не бачив іншого способу захистити їх. Хтось повернувся через кілька місяців. Інший досі не може цього зробити через безпеку, роботу, навчання дітей або відсутність житла. Це не різні рівні українськості. Це різні обставини.

Саме тому державна політика щодо українців за кордоном дедалі більше будується навколо ідеї добровільного та поінформованого повернення, а не примусу. Міністерство соціальної політики прямо наголошує: повернення має бути добровільним, безпечним, поінформованим, гідним і сталим. Українці за кордоном при цьому розглядаються як невід’ємна частина українського суспільства.

Це принципово важлива зміна підходу. Україна не повинна вимагати від людини доводити свою лояльність географією проживання. Значно важливіше — зберегти зв’язок людини з Україною та створити умови, за яких повернення стане реальним, безпечним і бажаним.

5,6 мільйона українців — це не «втрачені люди»

За оцінкою Центру економічної стратегії, станом на липень 2026 року за межами України перебували близько 5,6 млн українців. Водночас після початку повномасштабної війни до України вже повернулися щонайменше 1,2 млн людей. Ще важливіше інше: 43% опитаних українців за кордоном заявляють про намір повернутися. Водночас приблизно 80% потенційних поверненців пов’язують своє повернення насамперед із завершенням війни. Ці цифри показують дві речі.

По-перше, повертатися готові далеко не всі й далеко не зараз. І це необхідно прийняти без образ та взаємних звинувачень.

По-друге, говорити про мільйони українців за кордоном як про остаточно втрачену частину країни — передчасно. Для значної кількості людей Україна залишається домом, але рішення про повернення залежить від безпеки, житла, роботи, освіти дітей, рівня життя, стану інфраструктури та довіри до державних інституцій.

Тому завдання України полягає не в тому, щоб переконати людину словами «ти повинна повернутися». Завдання — зробити так, щоб людина одного дня могла сказати: «Я хочу повернутися, і я розумію, як це зробити».

Повернення починається задовго до перетину кордону

Повернення — це не один день і не один квиток. Для сім'ї, яка прожила за кордоном кілька років, це складне рішення, яке може включати десятки практичних питань.

Де жити? Чи буде робота? У яку школу піде дитина? Чи можна відновити зруйноване житло? Чи визнають диплом або професійну кваліфікацію? Як відкрити бізнес? Що робити з документами? Як отримати медичну допомогу? Чи безпечно повертатися саме до цього міста?

Саме тому в червні 2026 року в тестовому режимі запрацювала державна цифрова платформа «Додому». Вона має допомогти українцям за кордоном отримувати інформацію про можливості в Україні, працевлаштування, навчання, соціальні послуги та громади, а також сформувати персональний план повернення. До платформи вже на старті долучилися понад 100 громад.

Уже 3 липня Міністерство соціальної політики повідомляло, що за перший тиждень платформу відвідали понад 10 тисяч користувачів із більш ніж 10 країн. Це важливий сигнал: інтерес до України не зникає навіть тоді, коли люди фізично перебувають далеко від неї.

Заступниця міністра соціальної політики, сім’ї та єдності України Ілона Гавронська наголосила:

«Рішення про повернення – це завжди дуже особистий і подекуди непростий вибір, який залежить від багатьох чинників, перш за все безпекових».

Ця позиція важлива саме тому, що вона не ставить людину перед моральним вибором «ти з Україною чи проти України». Вона визнає складність рішення та водночас пропонує конкретний інструмент для його ухвалення.

Не можна будувати повернення на почутті провини

Одна з найбільших загроз для майбутньої реінтеграції — перетворити повернення на моральний тест.

Якщо людині говорити: «Ти виїхав — отже, недостатньо зробив для країни», вона навряд чи відчує бажання повертатися. Якщо тим, хто залишився, говорити: «Ви просто не скористалися можливістю виїхати», це так само несправедливо та руйнівно.

Україні потрібна інша мова. Не «хто більше зробив», а «що ми можемо зробити разом». Не «хто має право називатися справжнім українцем», а «як використати досвід кожного для відновлення країни». Не «ти виїхав», а «що ти привезеш із собою додому». Не «ти залишився», а «як твій досвід допоможе тим, хто повертається».

Адже українці за кордоном за ці роки набули нових професійних, освітніх, мовних і соціальних компетенцій. Частина людей створила бізнес, навчилася працювати в міжнародному середовищі, отримала досвід європейських систем управління, освіти, медицини, соціального захисту. Хтось вибудував професійні контакти, які можуть бути корисними для України.

Тим часом ті, хто залишався в Україні, зберігали підприємства, лікарні, школи, університети, місцеве самоврядування, волонтерські мережі, громадські організації та економіку. Вони накопичили інший — але не менш цінний — досвід життя й роботи в умовах війни. Ці два досвіди не повинні конкурувати. Вони можуть доповнювати один одного.

Ворог чудово розуміє силу української єдності

Розкол між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав, вигідний не Україні. росія роками використовує інформаційні операції, щоб послаблювати довіру українців до власної держави, демократичних інституцій та одне до одного. Спільний звіт Європейської служби зовнішніх дій та українського Центру протидії дезінформації, оприлюднений у червні 2026 року, зафіксував системні російські інформаційні маніпуляції, спрямовані на послаблення внутрішньої підтримки суверенної, демократичної та успішної України.

Тому кожна сварка на тему «виїхавших» і «тих, хто залишився» має значно ширший контекст, ніж просто суперечка в соцмережах. Коли українець починає ненавидіти іншого українця лише через те, що той опинився в іншій країні, — ворог отримує те, чого прагне: суспільство, яке витрачає енергію не на відновлення країни, а на внутрішнє з'ясування, хто більш гідний.

Це не означає, що українці не мають права говорити про образи, несправедливість чи різний досвід війни. Навпаки, про це необхідно говорити. Але розмова має приводити до розуміння, а не до таврування.

Нам необхідно пам'ятати кілька простих речей:

• українці, які залишилися, не винні тим, хто був змушений виїхати;
• українці, які виїхали, не винні тим, хто залишився;
• безпека дітей не є зрадою України;
• життя в Україні під час війни не робить людину морально «вищою» за тих, хто евакуювався;
• допомога Україні з-за кордону не стає менш цінною лише тому, що людина фізично перебуває не в Україні;
• повернення має бути добровільним, а не результатом суспільного тиску;
• українське громадянство та приналежність до українського суспільства не визначаються місцем проживання.

Нам потрібні не «поверненці», а люди, які повертаються з новими можливостями

Після завершення війни Україна опиниться перед масштабним завданням відбудови. І тоді питання буде не лише в тому, скільки людей фізично повернеться через кордон.

Питання буде в тому, скільки людського капіталу ми зможемо повернути в економіку, освіту, медицину, державне управління, підприємництво, технології, культуру та місцеві громади. Саме тут досвід українців за кордоном може стати величезним ресурсом.

Людина, яка кілька років працювала в європейській компанії, може принести в Україну нові стандарти менеджменту. Підприємець може привезти міжнародні контакти та бізнес-моделі. Учитель — сучасні освітні практики. Медик — новий професійний досвід. Студент — міжнародні знання та мережу контактів. Фахівець у сфері IT, інженерії чи науки — доступ до міжнародних професійних середовищ.

Водночас повернення не повинно означати відмову від усього, що людина побудувала за кордоном. Навпаки, майбутня Україна може бути значно сильнішою, якщо люди повернуться не для того, щоб «почати все спочатку», а для того, щоб привезти додому нові знання, зв’язки, капітал, стандарти та ідеї.

Україна має бути країною, до якої хочеться повертатися

Тут відповідальність лежить не лише на самих українцях. Якщо Україна хоче масштабного повернення, вона повинна створити для цього реальні умови. Саме на це вказує і дослідження Центру економічної стратегії: крім безпеки, рішення про повернення пов’язані з можливістю отримати добре оплачувану роботу, якістю життя, боротьбою з корупцією, верховенством права та відновленням інфраструктури.

Тобто недостатньо сказати: «Повертайтеся, бо це ваш дім». Дім — це не тільки адреса. Це місце, де людина може забезпечити дитині нормальне майбутнє, знайти роботу, отримати медичну допомогу, започаткувати бізнес, почуватися захищеною та бачити перспективу.

Тому сильна політика повернення має складатися щонайменше з таких напрямів:

• безпечні громади та відновлення критичної інфраструктури;
• доступне житло та механізми компенсації за зруйноване майно;
• створення робочих місць і підтримка підприємництва;
• можливості перекваліфікації та професійного розвитку;
• інтеграція дітей у систему освіти без зайвої бюрократії;
• доступна медицина та соціальні послуги;
• цифрові сервіси для тих, хто планує повернення;
• підтримка громад, які приймають поверненців;
• залучення міжнародного досвіду українців;
• чесна комунікація держави без маніпуляцій та примусу.

Тоді повернення перестане бути абстрактним закликом і стане реальною політикою. Громади мають зустрічати людей, а не питати, чому вони поїхали

Особливо важливою буде роль міст і громад. Людина повертається не просто «в Україну» — вона повертається у конкретне місто, село або громаду. Саме там вона шукатиме житло, школу для дитини, лікаря, роботу, садочок, транспорт, соціальні послуги та коло спілкування.

Тому громади мають навчитися говорити з потенційними поверненцями не мовою докорів, а мовою можливостей.

«Ми знаємо, де вам жити».

«Ми покажемо, де шукати роботу».

«Ми допоможемо дитині адаптуватися до школи».

«Ось програми підтримки для вашого бізнесу».

«Ось контакти служб, які допоможуть вам відновити документи».

«Ось можливості для вашої професії».

Саме такий підхід здатний зменшувати страх перед поверненням.

А тим, хто залишається за кордоном, теж потрібне місце в українському майбутньому

Не кожен українець за кордоном повернеться одразу після завершення війни. Дехто залишиться через дітей, роботу, змішану сім’ю, освіту або інші життєві обставини. І це також потрібно прийняти.

Україна не може будувати стратегію на принципі «або повернувся, або ти більше не наш». Така модель лише посилить відчуження. Натомість потрібна система, у якій людина може залишатися частиною українського суспільства навіть тоді, коли живе в іншій країні.

Вона може інвестувати в Україну, працювати з українськими компаніями, навчати дітей української мови, підтримувати українські культурні проєкти, волонтерити, розвивати міжнародні зв’язки, створювати спільні бізнеси, приїжджати додому та допомагати громадам.

Саме тому в Україні розвивається Мережа єдності українців, мета якої — зберігати зв’язок громадян за кордоном з Україною та сприяти їхньому добровільному поверненню, реінтеграції або інтеграції в нове місце проживання в Україні.

Це і є правильна логіка: спочатку зберегти зв’язок, потім створити довіру, а вже після цього дати людині можливість зробити власний вибір.

Повернення — це не повернення в минуле

Можливо, найважливіше, що Україні потрібно зрозуміти зараз: після війни не буде простого повернення до життя, яке існувало до 24 лютого 2022 року. Змінилися люди. Змінилися родини. Змінилися міста. Змінилася економіка. Мільйони українців отримали досвід життя в інших країнах. Мільйони тих, хто залишився, отримали досвід війни, якого не побажаєш нікому.

Тому завдання полягає не в тому, щоб повернути всіх у минуле. Завдання — разом створити нову Україну. Україну, де досвід українця з Дніпра може поєднатися з досвідом українки з Вільнюса, Берліна чи Варшави. Де фахівець, який кілька років працював у Європі, може повернутися і застосувати отримані знання вдома. Де людина, яка весь час була в Україні, не почуватиметься забутою або менш важливою. Де дитина, яка кілька років навчалася за кордоном, зможе без страху повернутися в українську школу. Це не конкуренція двох Україн. Це одна Україна, яка пережила вимушене розділення і тепер має шанс перетворити цей досвід на свою силу.

Нам не можна дозволити ворогу написати сценарій нашого майбутнього

росія хоче бачити Україну слабкою, виснаженою та розділеною. Їй вигідно, щоб українець із тилового міста ненавидів українця, який виїхав. Щоб люди за кордоном вважали тих, хто залишився, агресивними та нетерпимими. Щоб ті, хто залишився, сприймали всіх, хто виїхав, як зрадників. Але цей сценарій не наш.

Ми можемо не погоджуватися одне з одним. Можемо мати різний досвід, різні страхи, різні політичні погляди та різне бачення майбутнього. Можемо сперечатися про те, якою має бути держава після війни. Але ми не повинні дозволити перетворити різний досвід війни на ненависть між українцями.

Бо врешті-решт і ті, хто залишився, і ті, хто виїхав, мають спільну потребу — щоб Україна вижила, вистояла та стала країною, у якій хочеться жити.

Повернення має стати історією не про провину, а про можливість

За роки війни Україна втратила надто багато, щоб дозволити собі ще й втратити довіру між власними громадянами. Ми не можемо повернути загиблих. Не можемо стерти роки окупації та обстрілів. Не можемо зробити так, щоб мільйони людей не пережили вимушений переїзд.

Але ми можемо зробити інше — не дозволити цим обставинам назавжди розділити українське суспільство. Ті, хто залишився, мають знати: їхній внесок бачать і цінують. Ті, хто виїхав, мають знати: Україна не ставить на них хрест і не вимагає спочатку довести свою «правильність». Ті, хто повернувся, мають отримати підтримку, а не докори. Ті, хто поки не готовий повернутися, мають зберегти можливість залишатися частиною України.

А держава має зробити головне — створити такі умови, за яких повернення буде не моральним обов’язком, а особистим рішенням, яке людина зможе прийняти з відчуттям безпеки та перспективи.

Бо українське майбутнє не повинно будуватися за принципом «хто залишився — той справжній, а хто виїхав — той чужий». Майбутнє України має будуватися навколо іншої формули: ми всі пережили цю війну по-різному, але країна в нас одна.

І коли настане час відбудови, Україні знадобляться всі — ті, хто тримав її тут, і ті, хто зберігав український голос за кордоном; ті, хто працював під обстрілами, і ті, хто будував життя в новій країні; ті, хто вже повернувся, і ті, хто поки лише думає про повернення. Бо повернення українців — це не просто демографічна статистика.

Це шанс зібрати докупи досвід, знання, професії, родини, бізнеси, міжнародні зв’язки та людський капітал, які війна розкидала по світу. І якщо ми зможемо зробити це без взаємних звинувачень, без приниження та без нав’язаного ворогом протиставлення, то вимушений розрив стане не кінцем української єдності, а одним із найважчих етапів її нового формування.

Україна має повернути не лише людей. Вона має повернути довіру між людьми. І саме з цього починається справжнє повернення додому.

Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.