Мільйони українців можуть залишитися за кордоном: що показало свіже дослідження

Українці за кордоном більше не називають дату повернення. Що означає різкий поворот у настроях і чому Україна може втратити мільйони людей.

Нове дослідження, оприлюднене у серпні 2026 року, показало різку зміну міграційних настроїв українців за кордоном: частка тих, хто не може визначити, коли повернеться в Україну, за рік зросла з 49% до 66%, а рішення про повернення дедалі більше залежить не від емоцій, а від якості майбутнього.

Повернення перестає бути питанням «коли закінчиться війна»

Ще кілька років тому логіка вимушеної міграції здавалася відносно простою: люди залишили Україну через війну, перечекали найнебезпечніший період і після завершення бойових дій повернуться додому. У 2026 році ця модель уже не пояснює поведінку мільйонів українців. Нове дослідження Gradus Research, проведене у травні 2026 року серед близько 600 респондентів в Україні та близько 700 українців у країнах ЄС, демонструє значно складнішу картину. Частка тих, хто планує повернутися, за рік зменшилася з 68% до 53%. Одночасно частка тих, хто не планує повертатися, фактично подвоїлася — з 17% до 34%. Але найбільш промовистим показником стало не це. Кількість людей, які просто не можуть визначитися, коли саме вони повернуться, збільшилася з 49% до 66%. Це означає, що для величезної кількості українців рішення ще не прийняте остаточно, але воно вже не прив'язане автоматично до завершення війни. 

Саме ця невизначеність може стати одним із головних викликів для української політики повернення. Людина, яка говорить «я не знаю, коли повернуся», принципово відрізняється від людини, яка говорить «я точно не повернуся». Перша група ще може бути потенційним ресурсом для відновлення України, але її рішення залежатиме від конкретних умов. При цьому ці умови формуються не лише в Україні, а й у країні проживання. Українці вже отримали досвід життя в інших суспільствах, знайшли роботу, влаштували дітей до шкіл, опанували мови та сформували нові соціальні зв'язки. Частина сімей придбала речі, уклала довгострокові договори оренди, відкрила бізнес або почала професійний шлях, якого не мала до 2022 року. Тому повернення для них означає вже не просто «повернутися додому», а фактично заново організувати життя. Саме через це українська політика повернення вступає в нову фазу — від емоційного заклику до конкуренції за людський капітал. І в цій конкуренції Україні доведеться доводити не тільки те, що вона є батьківщиною, а й те, що тут можна побудувати майбутнє.

86% називають безпеку, але одного завершення війни вже недостатньо

Безпека залишається абсолютним лідером серед умов повернення. У дослідженні Gradus її назвали важливою умовою 86% респондентів. Це закономірно, адже для людей, які пережили ракетні удари, окупацію, втрату житла або тривале перебування дітей під загрозою обстрілів, безпека залишається базовою потребою. Однак цікаво інше: паралельно дуже швидко зростає значення факторів, які раніше могли сприйматися як другорядні. Частка тих, для кого важливими є стабільність і можливість планувати майбутнє, зросла з 66% до 74%. Частка тих, хто називає кращі перспективи для сім'ї, збільшилася з 68% до 77%. А можливості для професійної та особистої самореалізації стали важливими для 56% проти 49% роком раніше. Таким чином, рішення про повернення поступово перетворюється з реакції на війну на класичний вибір країни проживання. Українець порівнює не тільки рівень небезпеки, а й зарплату, школу для дитини, житло, медицину, кар'єру, соціальні гарантії та можливість планувати життя на кілька років уперед.

Це дуже важливий момент для майбутньої стратегії держави. Якщо після завершення війни Україна запропонує лише формальне припинення бойових дій, цього може виявитися недостатньо для масштабного повернення. Потрібна буде система, у якій людина зможе побачити конкретний маршрут нового життя. Наприклад, сім'я повинна розуміти, де вона житиме, де навчатимуться діти, де працюватимуть батьки та якими будуть доходи. Підприємець має бачити зрозумілі податкові правила, доступ до фінансування та захист власності. Молодий спеціаліст має розуміти, що його професійний розвиток не зупиниться після повернення. Людина старшого віку повинна мати доступ до медицини та соціальних послуг. А громадянин, який прожив кілька років у ЄС, має бути впевнений, що його досвід, мова та професійні компетенції будуть потрібні Україні. Отже, головне питання майбутньої політики звучатиме вже не «як повернути українців?», а «яку Україну вони захочуть обрати після війни?».

Найнебезпечніший сценарій — українці можуть повертатися не через Україну, а через зміну умов у ЄС

Однією з найбільш цікавих деталей серпневого дослідження стало те, що вперше головним фактором, який потенційно може підштовхнути українців до повернення, названо не безпеку і навіть не можливості працевлаштування в Україні. Йдеться про зміну умов перебування у країнах ЄС. Частка тих, хто вважає скорочення соціальної допомоги, завершення тимчасового захисту або інші адміністративні обмеження потенційно важливими для свого рішення, зросла з 54% до 66%. Це означає, що міграційне рішення дедалі більше формується одночасно двома системами — українською та європейською. Людина може залишатися за кордоном не тому, що остаточно відмовилася від України, а тому, що там уже створені умови для життя. Але якщо ці умови зміняться, вона знову почне оцінювати альтернативи. Саме тому майбутнє української міграції залежатиме не тільки від української політики, а й від рішень урядів країн ЄС. 

У липні 2026 року країни ЄС домовилися продовжити режим тимчасового захисту для українців до березня 2028 року. Це дає мільйонам людей додатковий час для життя, роботи та навчання в Європі, але водночас відсуває момент, коли вони змушені будуть остаточно визначатися зі своїм майбутнім. Для України це має подвійне значення. З одного боку, продовження захисту дозволяє людям не приймати рішення під тиском і залишає можливість добровільного та безпечного повернення. З іншого — кожен додатковий рік проживання за кордоном означає ще більше професійних, соціальних та освітніх зв'язків у країнах перебування. Міжнародна організація з міграції у серпневому аналізі також звертає увагу на необхідність готуватися до майбутніх масштабніших рухів повернення, зокрема через досвід приблизно 1,5 млн українців, які вже повернулися з-за кордону. (DTM) Тому продовження тимчасового захисту не можна трактувати ні як «втрату українців», ні як гарантію їхнього повернення. Це додатковий час, протягом якого Україна може створити умови для добровільного рішення на свою користь. І саме те, що відбуватиметься протягом цього часу, може визначити масштаб майбутньої демографічної ситуації.

Що саме потрібно запропонувати українцям

Дані серпневого дослідження фактично формують дорожню карту для державної політики. Вона має бути значно ширшою за інформаційні кампанії із закликами повертатися. Якщо людина не бачить безпечного району для проживання, доступного житла та роботи, патріотична реклама не переконає її. Якщо батьки не розуміють, де навчатимуться їхні діти, вони можуть відкласти повернення ще на кілька років. Якщо професіонал не бачить можливості отримувати конкурентну зарплату, він може продовжити кар'єру за кордоном. Якщо підприємець не довіряє правилам гри, він може інвестувати в країну проживання, а не в Україну. Якщо людина боїться осуду через сам факт виїзду, це також може стати бар'єром для повернення. Тому політика повернення має працювати одночасно з економікою, безпекою, освітою, житлом, соціальною політикою та комунікаціями. Саме такий комплексний підхід може перетворити невизначеність 66% українців на реальну готовність частини з них повернутися.

Ключовими напрямами можуть стати:

• безпечні та відновлені громади;
• доступне житло для тих, хто повертається;
• робочі місця з конкурентною оплатою;
• гранти та кредити для малого бізнесу;
• визнання професійного досвіду, здобутого за кордоном;
• якісна освіта для дітей;
• психологічна та соціальна підтримка сімей;
• доступна медицина;
• зрозумілі правила оподаткування;
• цифрові сервіси для повернення;
• підтримка українців, які хочуть вести бізнес одночасно в Україні та ЄС;
• залучення діаспори до відбудови без вимоги негайного фізичного повернення.

Такий підхід особливо важливий через те, що українці за кордоном уже не є однорідною групою. За оцінкою Центру економічної стратегії, на початку 2026 року за межами України залишалося близько 5,6 млн українців, причому 66% із них — люди працездатного віку від 18 до 65 років, а молодь до 35 років становила понад половину — 56%. (Центр економічної стратегії) Це означає, що йдеться не просто про демографічну кількість, а про величезний масив людського капіталу. За роки перебування в Європі ці люди отримують нові знання, мови, професійні контакти та досвід роботи в інших економічних системах. Частину цього капіталу Україна може отримати після повернення, але іншу частину — навіть без фізичного повернення людей. Саме тому політика щодо українців за кордоном має бути не тільки політикою репатріації, а й політикою глобальної української мережі.

«Люди мають повернутися не тому, що їх змусили, а тому, що вони бачать майбутнє»

Окремої уваги заслуговує ще одна цифра з дослідження: частка українців за кордоном, які називають негативне ставлення до тих, хто виїхав, причиною залишатися за межами України, за рік зросла з 30% до 53%. Це показник, який складно пояснити лише економікою. Він свідчить про появу соціального бар'єра, який може бути не менш важливим за адміністративні чи фінансові умови. Якщо людина очікує осуду після повернення, вона може відкладати рішення навіть за сприятливої безпекової ситуації. У серпневому аналізі результатів Gradus Данило Гетманцев наголосив на необхідності створення атмосфери, у якій українці відчуватимуть, що їх справді чекають, без поділу на тих, хто залишився, і тих, хто виїхав.

Це важливо ще й тому, що після завершення війни суспільство зіткнеться з різним досвідом мільйонів людей. Одні залишалися в Україні під обстрілами, інші будували життя в європейських країнах, треті поверталися та знову виїжджали. Успішна реінтеграція вимагатиме не стирання цих відмінностей, а створення спільного простору, у якому різний досвід не перетворюватиметься на конфлікт.

Це означає, що комунікація про повернення повинна принципово змінитися. Замість формули «ви повинні повернутися» потрібна формула «ось що Україна може запропонувати вам і вашій родині». Замість докорів тим, хто залишився за кордоном, потрібна інформація про можливості. Замість протиставлення «тих, хто залишився» і «тих, хто виїхав» — розуміння того, що українці мали різні обставини та різні рішення. Замість абстрактних обіцянок — конкретні програми, контакти, цифри та маршрути. Саме тому поява державних сервісів для повернення, зокрема платформи «Додому», є важливим напрямом: людині потрібна не тільки мотивація, а й практична відповідь на запитання «що робити, якщо я вирішу повернутися?». У довгостроковій перспективі Україна має створити систему, де людина може ще за кордоном оцінити вакансії, житло, освітні можливості, соціальні послуги та умови для відкриття бізнесу. Це перетворює повернення з емоційного стрибка у прогнозований проєкт. І саме прогнозованість може стати одним із найсильніших факторів післявоєнної міграції.

66% невизначених — це не втрата, а вікно можливостей

На перший погляд зростання частки невизначених із 49% до 66% може виглядати як негативний сигнал. Однак його можна трактувати інакше. Невизначеність означає, що рішення ще не закрите. Людина, яка остаточно вирішила залишитися за кордоном, уже не потребує аргументів для повернення, а людина, яка не знає, коли повернеться, ще оцінює варіанти. Саме тому наступні роки можуть стати вирішальними для України. Держава має обмежене вікно часу, щоб зробити повернення конкурентним сценарієм. Поки українці ще не визначили остаточний маршрут свого життя, вони можуть розглядати Україну як одну з реальних альтернатив. Але якщо невизначеність поступово перетвориться на довгострокову інтеграцію за кордоном, повернути частину людей буде значно складніше.

Міжнародні оцінки підтверджують, що наміри повернення не можна сприймати як гарантовані результати. OECD у своєму аналізі української міграції зазначає, що частка людей, які висловлювали надію на повернення, поступово знижувалася з 83% у 2022 році до 76% у 2023-му та 61% у 2024 році. (OECD) Водночас дослідження Центру економічної стратегії на початку 2026 року показувало стабілізацію намірів повернення на рівні близько 43%, тоді як 36% українців за кордоном не планували або скоріше не планували повертатися. (Міжнародний фонд "Відродження") Ці цифри не суперечать одна одній, оскільки різні дослідження використовують різну методологію, вибірки та формулювання запитань. Але всі вони демонструють одну загальну тенденцію: автоматичного масового повернення не буде. Повернення відбуватиметься хвилями, різними групами та за різних умов. Частина людей може приїхати одразу після стабілізації безпекової ситуації, інші чекатимуть відновлення своїх громад, а ще інші залишаться за кордоном на довгі роки. Саме тому серпневі дані Gradus варто сприймати не як прогноз кількості тих, хто повернеться, а як попередження: Україна ще має шанс вплинути на рішення мільйонів людей, але цей шанс не буде безмежним.

Що може стати головним тестом для України після війни

Після завершення війни головним показником успішності політики повернення буде не кількість людей, які перетнули кордон в Україну протягом перших місяців. Значно важливішим буде те, скільки з них залишаться через рік, три роки та п'ять років. Адже людина може повернутися до батьківського міста, але через відсутність роботи або житла знову виїхати. Може приїхати сама, залишивши дітей за кордоном, а потім передумати. Може відкрити бізнес, але закрити його через нестабільні правила. Може повернутися до України фізично, але продовжити працювати на іноземну компанію та зберігати основні зв'язки за кордоном. Тому післявоєнна міграція буде набагато складнішою, ніж простий рух «назад додому». І саме стійкість повернення стане головним показником того, наскільки Україна змогла скористатися шансом на демографічне та економічне відновлення. У цьому сенсі нинішні 66% невизначених — це одночасно виклик і величезне вікно можливостей.

Для України це означає необхідність уже зараз готувати конкретні рішення:

• створювати програми доступного житла для тих, хто повертається;
• формувати бази вакансій для українців за кордоном;
• спрощувати запуск і релокацію бізнесу;
• визнавати дипломи та професійний досвід, здобуті в Європі;
• розвивати міжнародні та двомовні освітні програми;
• підтримувати дітей, які повертаються в українську систему освіти;
• розвивати послуги психологічної та соціальної адаптації;
• залучати українську діаспору до відновлення громад;
• створювати можливості для дистанційної та транскордонної роботи;
• комунікувати з українцями за кордоном без тиску та моралізаторства.

Найважливіше — не чекати моменту, коли війна завершиться, щоб почати все це робити. Міжнародна організація з міграції вже досліджує досвід приблизно 1,5 млн українців, які повернулися з-за кордону, і наголошує на питаннях житла, зайнятості, доходів, соціального захисту, доступу до допомоги та ризику повторного переміщення. (DTM) Цей досвід показує, що повернення саме по собі не є фінальною точкою міграції. Людині необхідно допомогти не просто перетнути кордон, а відновити нормальне життя. І якщо Україна зможе зробити цей процес зрозумілим, безпечним і передбачуваним, частина нинішніх невизначених справді може стати майбутніми поверненцями.

Головний висновок

Серпень 2026 року приніс важливий сигнал для України: рішення мільйонів українців за кордоном ще не остаточне, але воно дедалі менше залежить від одного фактора — завершення війни. 66% тих, хто не може визначити дату повернення, фактично залишають для України простір для дії. Але цей простір не означає, що люди автоматично оберуть Україну. Вони порівнюватимуть країни за безпекою, роботою, житлом, освітою, медициною, соціальними гарантіями та можливістю планувати майбутнє. Саме тому політика повернення має перетворитися на політику створення умов для життя. Як наголошують у серпневому аналізі результатів Gradus, українці мають повертатися не через втрату підтримки за кордоном, а тому, що бачать перспективу в Україні. (NV Biznes) Це принципова різниця між вимушеним поверненням і сталим поверненням. І від того, яку модель обере Україна вже сьогодні, значною мірою залежатиме, чи стануть мільйони українців за кордоном частиною майбутнього відновлення країни — фізично, професійно, інвестиційно або через міжнародні зв'язки.

Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.