Між правом знати і обов'язком не нашкодити: чому журналісти мовчать, а телеграм-канали говорять

Поки професійні журналісти Дніпра свідомо обмежують себе заради безпеки людей і роботи Сил оборони, окремі блогери та телеграм-канали безкарно публікують небезпечний контент із місць російських ударів у режимі реального часу.

Поки журналісти чекають відбою повітряної тривоги, погоджують зйомки, блюрять кадри та відкладають публікації з місць російських ударів, аби не нашкодити роботі Сил оборони, шістнадцятирічний дніпровський блогер Тимофій Потеряйло дозволяє собі значно більше. Він одним з перших опиняється на місцях прильотів, веде прямі ефіри під час атак, показує роботу ППО та наслідки ударів ще до появи офіційної інформації. І власне, за це не несе жодної відповідальності. Ця нерівність давно стала предметом обговорення в професійному середовищі міста. Адже виходить, що журналісти, які працюють за стандартами, несуть юридичну відповідальність і дотримуються вимог безпеки, змушені обмежувати себе значно більше, ніж ті, хто збирає сотні тисяч переглядів у соцмережах. Про те, як велика війна змінила українську журналістику та які виклики перед нею поставила, регіональній представниці ІМІ Катерині Лисюк розповіли керівники чотирьох редакцій. Їхні відповіді показали цікаву тенденцію, журналісти регіону сьогодні мовчать про те, що може нашкодити людям.

Самоцензура як відповідальність

Після початку повномасштабного вторгнення майже всі редакції змушені були переглянути підходи до висвітлення війни, обстрілів, роботи військових та критичної інфраструктури. Втім, серед опитаних редакторів не знайшлося тих, хто б говорив про політичні заборони або теми, яких редакції уникають через страх перед владою. Завідувачка редакції Суспільне Дніпро Валерія Бовша наголошує, що в редакції немає заборонених тем. Водночас вона визнає, що певна самоцензура все ж існує, але викликана виключно війною.

“У нас немає заборонених тем або тем, що піддаються самоцензурі, адже, по факту, єдине, чим ми керуємося під час підготовки матеріалів, — суспільна важливість. Ми ніколи не будемо розголошувати дані та показувати кадри, що потенційно можуть нашкодити мирному населенню або Силам оборони України, або які може використати росія у війні проти України”, – сказала Валерія Бовша.

Матеріал “Суспільне Дніпро” про інцидент із представниками ТЦК та СП.

Скрин: сайт Суспільне Дніпро

Схожу позицію висловлює і головна редакторка Dnipro.media Ніка Єгорова. За її словами, редакція щоразу зважує суспільний інтерес і потенційну шкоду від публікації. Йдеться не лише про військову інформацію. Обережність стосується також чутливих тем, тем насильства та емоційно травматичного контенту.

“Ми можемо зважувати суспільний інтерес і потенційну шкоду від публікації. Не публікувати деталі, що потенційно “можуть становити загрозу нацбезпеці, підсилювати російські наративи або зашкодити героям матеріалу чи нашій команді”, – розповідає Ніка Єгорова.

Матеріал Dnipro.media про тендер на ремонт приміщень.

Скрин: сайт Dnipro.media

Фактично журналісти опинилися перед необхідністю постійно балансувати між двома важливими принципами — правом суспільства знати та обов’язком не нашкодити.

Коли безпека важливіша за ексклюзив

Особливо гостро ця дилема постає після російських ударів. Дніпро та область регулярно стають мішенню російських атак. Кожен приліт — це не лише інформаційний привід, а й ризик для журналістів, які працюють на місці подій. Для головної редакторки 056.ua Катерини Охотник ця тема є особистою. Вона згадує повторний удар по Дніпру, під час якого смертельні поранення отримала прессекретарка ДСНС у Дніпропетровській області Євгенія Дудка.

Загибла речниця ДСНС у Дніпропетровській області Євгенія Дудка.

Вона отримала тяжкі поранення під час повторного ракетного удару російських військ по Дніпру у квітні 2022 року, коли працювала на місці ліквідації наслідків обстрілу.

Фото: фейсбук-сторінка Євгенії Дудки

“У мене фактично з’явився внутрішній блок на відправлення журналістів одразу на місце трагедій. Я досі відчуваю провину, що не змогла тоді достатньо допомогти Євгенії. Після того випадку ми кілька разів свідомо відмовлялися від “ексклюзивних кадрів” і швидкого виїзду. І саме це, ймовірно, врятувало нашу журналістку, у якої є дитина”, – зізнається Катерина Охотник.

Це рішення, додає головна редакторка 056.ua, безпосередньо впливає на конкурентоспроможність редакції. В епоху телеграм-каналів та миттєвого контенту відмова від оперативності часто означає втрату переглядів і аудиторії. Але Катерина Охотник формулює принцип, який сьогодні поділяють багато журналістів: “Жодні перегляди не варті людського життя”. Ця фраза добре характеризує нову реальність української журналістики. Якщо раніше журналістська конкуренція вимірювалася швидкістю, то сьогодні дедалі частіше — рівнем відповідальності.

Чи стала війна виправданням для замовчування проблем?

Одне з найскладніших питань для українських медіа під час війни — критика влади. У суспільстві періодично виникає дискусія: чи доречно говорити про корупцію, зловживання або помилки чиновників під час війни? Чи не грає це на руку ворогові? Опитані редактори не вважають, що журналісти мають відмовитися від контролю влади. Ніка Єгорова формулює це максимально чітко:

“Розхитує човен — корупція, а не питання журналістів. Для нас це не про критику влади, а про громадський контроль і аналітику рішень влади. Це показник демократичного суспільства, що стає ще важливішим під час повномасштабної війни”.

Матеріал Dnipro.media про недопуск журналістів на засідання сесії міськради.

Скрин: сайт Dnipro.media

Схожу позицію займає і Валерія Бовша.

“Якщо представники влади не можуть впоратися з покладеними на них обов’язками або роблять щось неприпустиме — це стовідсотково суспільно важлива інформація, яку необхідно доносити”, – каже завідувачка редакції Суспільне Дніпро.

Фактично журналісти розмежовують відповідальне ставлення до інформації про війну та небажання замовчувати проблеми. Самоцензура в питаннях безпеки не означає самоцензури в питаннях суспільного контролю. І це важливий сигнал для української демократії.

Війна змінила журналістику, але не стандарти

Сьогодні журналісти свідомо приховують частину інформації, відкладають публікації та погоджують деякі матеріали з військовими. Втім, більшість співрозмовників вважають інакше.

“На мою думку, війна зміцнила стандарти. Бо кожен журналіст ще відповідальніше ставиться до того, що розповсюджує. Адже на кін поставлені життя людей та безпека країни”, – переконана Валерія Бовша.

Головний редактор сайту “Інформатор Дніпро” Станіслав Руденко також говорить не про скасування стандартів, а про підвищення вимог до перевірки інформації. За його словами, якщо раніше, до великої війни, журналіст міг спиратися на одне авторитетне джерело, то сьогодні цього недостатньо. Інформацію про бойові дії, звільнення чи захоплення населених пунктів доводиться перевіряти через кілька незалежних джерел.

Катерина Охотник називає це новою ціною стандартів.

“Баланс, перевірка фактів, етика — усе це стало ще важливішим. Але додався новий критерій — безпека. Сьогодні журналіст має думати не лише про те, чи правдива інформація, а й про те, чи не коштуватиме вона комусь життя”, – резюмує головна редакторка 056.ua.

Телеграм-канали vs журналістика: різні правила гри

Найбільше емоцій у відповідях редакторів викликала тема блогерів та анонімних телеграм-каналів. Фактично всі співрозмовники говорять про одну проблему — професійні медіа та нові інформаційні майданчики сьогодні працюють за різними правилами. Так, 12 травня Instagram заблокував сторінку журналістки з Дніпра Марії Ткачової після масових скарг від підписників неповнолітнього блогера Тимофія Потеряйла, відомого в соцмережах як Кучер. Перед цим блогер закликав свою аудиторію скаржитися на акаунт журналістки після публікації відео про його діяльність. У матеріалі Марія Ткачова розповідала про 16-річного Тимофія Потеряйла, який у своєму телеграм-каналі сповіщає про рух російських дронів і ракет над Дніпром та областю, а також викладає відео з місць влучань у перші хвилини після обстрілів. У відео журналістка порушила питання про те, що неповнолітній блогер з’являється на місцях російських обстрілів під час комендантської години.

Неповнолітній Тимофій Потеряйло (Кучер) кермує автомобілем під треки російських виконавців. Скрин з відео Марії Ткачової

Журналісти говорять мовою фактів, блогери — мовою емоцій, так описує різницю Валерія Бовша.

“До блогерів я ніяк не ставлюсь. У мене викликають купу запитань органи та служби, що ігнорують їхні публікації, які очевидно несуть небезпеку. Чому поліція, військова адміністрація та СБУ не помічає, як 16-річний хлопець, сумнозвісний блогер з Дніпра, викладає роботу ППО, знімає прильоти прямо під час тривоги, в прямому ефірі транслює рятувальні операції та робить багато всього іншого, що може загрожувати цивільним та військовим? Хтось, очевидно, не просто це дозволяє, а й сприяє цьому”, – резюмує завідувачка редакції Суспільне Дніпро Валерія Бовша.

Проблема стає особливо помітною під час обстрілів. У той час як редакції чекають завершення тривоги, погодженого часу на публікацію та перевіряють кожне фото на наявність потенційно небезпечних деталей, окремі телеграм-канали публікують усе практично в режимі реального часу.

Блогер Тимофій Кучер під час атаки на Дніпро в ніч на 25 квітня, на місці прильоту, під адресною табличкою будинку. Скрин: відео Марії Ткачової

“Тобто, якщо будь-хто з офіційних медіа робить собі самоцензуру, щоб, не дай Боже, не висвітлити нічого зайвого; щоб на прильотах не було ніяких адресних чи загальних планів; щоб були тільки деталі; щоб не “спалити” роботу і позиції ППО, позиції наших військових і тому подібне, то блогери або анонімні телеграм-канали можуть спокійно в режимі онлайн писати де, що летить, де стався вибух, викладати відео збиття, за якими усі аналітики можуть врахувати позиції тих самих ППО або місце прильоту. Потім ці блогери за годину-дві спокійно усе видаляють, як наче нічого і не було, коли це вже розлетілося по всьому інтернету. І цим блогерам, здебільшого, за це ніякого покарання немає”, – обурюється Станіслав Руденко.

За словами головредки Dnipro.media Ніки Єгорової, журналісти працюють у межах стандартів, юридичної відповідальності та перевірки фактів, тоді як телеграм-канали часто дозволяють собі непідтверджені зливи та маніпулятивні акценти.

“Редакції мають значно більше внутрішніх обмежень і перевірок. Наприклад, ми не публікуємо натуралістичні фото, деталі смерті чи травматичний контент без потреби, а також ретельно перевіряємо фото й відео перед публікацією, аби не видати локацію, точні адреси або об’єкти критичної інфраструктури. Медіа не публікують кадри одразу після ударів без очікування рекомендованого часу або коли тривога ще триває, і намагаються уникати емоційного контенту без контексту. Анонімні ж телеграм-канали чи окремі блогери часто не мають таких внутрішніх запобіжників”, – пояснює Ніка Єгорова.

І саме тут виникає парадокс сучасного інформаційного середовища. Ті, хто дотримується правил, часто програють у швидкості. Ті, хто відверто ігнорує правила, отримують більше переглядів і, відповідно, більше охоплення.

Проблема полягає не лише в тому, що блогери можуть дозволити собі більше, а в тому, що наслідки для них часто відсутні. Всі співрозмовники, відповідаючи на питання про неакредитованих медійних осіб, згадують того самого Тимофія “Кучера” Потеряйла та його “роботу”. На їх думку, значно більше запитань виникає до державних органів, які довгий час не реагували на подібні публікації.

Роботу ППО в Дніпрі опубліковано в режимі реального часу в телеграм-каналі Тимофія Потеряйла. Скрин: відео журналістки Марії Ткачової

“Не має бути ситуації, коли журналісти дотримуються обмежень, а хтось інший безконтрольно публікує все заради трафіку. Також важливо підвищувати медіаграмотність аудиторії. Люди мають розуміти, що “ексклюзивне відео з місця прильоту” в перші хвилини — це не геройство і не якісна журналістика. Іноді це пряма загроза життю”, – зазначає Катерина Охотник.

Станіслав Руденко також вважає, що проблема полягає у відсутності невідворотності покарання.

“Це питання контролю. Таких людей потрібно карати і карати не тільки на словах. Робити це потрібно показово, щоб заводилися кримінальні справи, була відповідальність, і люди думали перед тим, як щось викладати, а не так, що спочатку виклали, а потім думали чи взагалі не подумали”, – говорить Станіслав Руденко.

На його думку, якщо існують правила безпеки, вони мають діяти для всіх без винятку. Адже зараз складається ситуація, коли журналісти проходять численні перевірки, працюють виключно за наявності акредитацій ЗСУ та несуть відповідальність за кожне слово, тоді як блогери можуть діяти значно вільніше. Ми звернулися із офіційним запитом до Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області щодо того, яка саме відповідальність передбачена для громадян, типу Тимофія “Кучера” Потеряйла, за розповсюдження інформації (фото, відео, прямі трансляції тощо) з місць атак рф з точним вказанням адрес, скільки подібних справ було відкрито від початку великої війни та скільки осіб було притягнуто до відповідальності? Але на момент публікації відповіді поки не отримали.

Чи можна вирішити проблему?

Телеграм-канали залишаються одним із головних джерел інформації для багатьох українців. Причина очевидна — швидкість. Професійна журналістика часто не може забезпечити такої оперативності, особливо коли йдеться про дотримання безпекових вимог. Саме тому редакціям доводиться конкурувати не лише за аудиторію, а й за довіру.

“Також потрібна системна робота над підвищенням медіаграмотності. Аби люди краще розуміли різницю між журналістикою, блогінгом і анонімними джерелами. У довгостроковій перспективі довіра стає все ж таки важливішою за швидкість чи охоплення”, — переконана Ніка Єгорова.

Як з цим бути? Єдиного рецепта співрозмовники не пропонують. В їхніх відповідях простежуються три спільні підходи. Перший — посилення медіаграмотності в аудиторії. Другий — підвищення довіри до професійних медіа через якісну журналістику. Третій — однакові правила відповідальності для всіх учасників інформаційного простору. Редактори визнають, що повністю повернути інформаційне поле до моделі, що існувала до появи соціальних мереж, уже неможливо. Блогери та телеграм-канали стали повноцінними гравцями медіасередовища. Проте це не означає, що відповідальність має бути вибірковою.

Про що насправді мовчать журналісти

Журналісти Дніпра не мовчать про корупцію. Не мовчать про проблеми влади. Не мовчать про наслідки війни. Натомість вони свідомо мовчать про координати, адреси, маршрути, позиції та деталі, що можуть допомогти ворогу. Вони мовчать тоді, коли поспіх може коштувати комусь життя. Вони відмовляються від частини переглядів, ексклюзивів і потенційного трафіку заради безпеки. І, можливо, саме ця добровільна стриманість стала однією з найважливіших змін української журналістики під час великої війни. Сьогодні самоцензура для більшості професійних редакцій Дніпра — це не інструмент замовчування, а інструмент відповідальності.

Втім, поряд із цим виникає інше питання: чи може відповідальна журналістика залишатися конкурентною в інформаційному середовищі, де частина гравців не обмежує себе ні стандартами, ні етикою, ні правилами безпеки? Від відповіді на це питання значною мірою залежить не лише майбутнє регіональних медіа, а й якість українського інформаційного простору після перемоги.

Катерина Лисюк, представниця Інституту масової інформації в Дніпропетровській області