Про мертвих окупантів в окопах і безперебійні стрілецькі бої: фанат Дніпра, командир протитанкового взводу Барсук

Боєць 1 механізованого батальйону на псевдо Барсук - відомий в Дніпрі футбольний фанат та мандрівник. 24 лютого він поставив своє життя на паузу, щоб стати на захист країни.

Сергій розказав в інтерв'ю про своє довоєнне життя та службу на Запорізькому і Бахмутському напрямках, передає редакція 056.

Як обміняв подорожі довкола світу на подорожі Донбасом?

До повномасштабного вторгнення я намагався якомога більше мандрувати. У моєму чек-листу 57 відвіданих країн. Я з тих людей, які стараються знайти щось гарне в кожному місці, а не концентруватися на негативі. Як я завжди кажу: “Треба бути мандрівником, а не туристом”. Зазвичай відвідував не популярні локації, а щось місцеве, автентичне. З того, що сподобалось найбільше - республіка Корея, Гонконг, Норвегія, Ісландія.

Якось ми з другом поїхали у гори до Кореї, планували спати на вулиці, але побачили покинутий 10-поверховий готель в горах. Обійшовши його, зрозуміли, що його залишили в тому вигляді, яким він був до закриття. Там залишились облаштовані номери, лежали гігієнічні засоби, халати, постіль. Як в фільмі жахів - люди кудись ділись, а готель залишився. Ми піднялися на останній поверх в люкс-номер з полем для гольфу. Так ми вперше в житті пожили в «люксі».

До речі, зі своїх подорожей я виніс багато корисного досвіду. Наприклад, Гонконг - дуже цікавий приклад. Це ж по суті Китай, його особливий адміністративний район, проте він довгий час був під Британією, тому ментально китайці та гонконці - це дуже різні люди. Це я до того, що українці часто кажуть “ми такий народ, в нас такий менталітет, ми не можемо змінитись”. Ось вам приклад Гонконга, який був з Китаєм однієї імперію, але зміг змінитись, змінити своє виховання, погляди, цінності тощо. Все в нас голові, все ми можемо змінити, варто лише трошки прикласти зусиль.

Чи повернешся ти в місця несення служби після Перемоги в якості мандрівника, а не військовослужбовця?

Обов'язково повернусь в ці місця, цікаво подивитися, як будуть виглядати локації, де ми отримали *****. Той самий Донбас може здатися трошки похмурим, але краса в очах того, хто дивиться. Тож, люди, подорожуйте Україною! Ми за неї воюємо, а дехто її навіть не бачив.

Чому саме футбольні фанати завжди одними з перших стають на захист країни? Чи повернеться футбольний рух в Дніпро?

Двіж - це люди з характером, це патріотичне оточення і правильне виховання. Так, фанати вболівають за клуб, але ж це патріотичний рух, рух за своє місто… Фанати - це люди, які продовжили вболівати за той самий “Дніпро”, коли він вже був у першій лізі, а виїзди були не до Львова чи Києва, а в якісь маленькі селища. Таким чином фанати неодноразово демонстрували свою відданість, і просто проявили її знову.

Щодо повернення футболу… Коли проходила гра з цікавим опонентом, стадіон був повний, коли щось менш масштабне - вже немає інтересу публіки. В нас люди люблять екшн, їм футбол як явище не так цікаве, якщо екшену немає. Україні ще довго буде не до футболу - не буде космічних зарплат футболістам, не буде вливань олігархів, тож і звичайному глядачеві буде не цікаво дивитись “середню” гру.

Розкажи про те, як ви влаштовували спортмайданчики на службі. 

Багато людей з нашого підрозділу займалися спортом все життя і продовжують ним займатись навіть на службі. На місцях несення служби намагались робити командні комплекси, спортивні майданчики. Завдяки тому, що в нашій команді були відомі спортсмени, майстри спорту, досвідчені тренери, завжди хтось один показував приклад, а всі інші підтягувалися на заняття. Як облаштовували спортзали? Дуже просто - хтось щось притягнув з дому (гантелі, мати, тренажери); щось знайшли по місцю; щось зробили кустарно. Якщо ми переміщувались з місця на місце, завжди забирали з собою спортивне обладнання. Як той кочовий табір, який з собою все своє возить.

З чого починається піхота?

Піхота починається з лопати. Мій товариш завжди казав “Ми ж піхота - де з машини злізли, там і копаємо”. Піхота - це герої, це найкращі люди, бо саме на них випадає найважчий труд. 

Як ви облаштовували укриття?

Коли ми стояли на Запорізькому напрямку, наші позиції були відносно безпечними. До нас долітала артилерія, були обстріли, але не було постійного прямого контакту. Тому в нас було більше часу на створення укріплень. В наших окопах були спальні місця, кухня, місце відпочинку. От сідаєш ти відпочити, а тебе починає крити - одразу думаєш “ага, попив чаю, зараз до бліндаж а не до біжу” - і вже починаєш думати, як поліпшити спорудження, зробити їх безпечніше. А коли вже все зробили, дехто займався творчим оздобленням. Мій товариш Художник навіть облаштував довкола бліндажів тин, як у справжньому українському селі. Це потрібно було для того, щоб в окоп не падала земля, але виглядало доволі естетично. Не вистачало тільки глиняних горщиків.

Розкажи про службу на Запорізькому напрямку.

Був момент, коли нас постійно крило. Після чого передали, що ворог піде в наступ найближчим часом - і все затихло. Вечір, близько 20:00, ми готуємось відбивати атаку. Проходить година, дві, три - не можемо ні спати, ні їсти, постійно в напрузі, очікуємо наступу, намагаємось не заснути. Четверта ранку, думаємо “зараз точно почнеться”. Шоста ранку - не спали всю ніч, все ще очікуємо. І о сьомій ранку починає стандартно працювати арта, яка вже сприймалась в радість після стресової ночі.

Розкажи про службу на Бахмутському напрямку.

На початку було тяжко, бо ще не звикли до такої щільності вогню, кількості подій, не встигли адаптуватись. Часу щось зрозуміти не було: рекогностування, займаємо позиції, заходимо. Ворог розуміє, що зайшов “необкатаний” підрозділ, тому масовано атакує. Нам знадобився час, щоб увійти в ритм. Будь-який підрозділ, який вперше потрапляє в такі стресові умови, робить для себе висновки на перших помилках, адже коли ти не розй*буєшся, не прогресуєш.

В наших окопах лежали мертві окупанти. Це не якесь оздоблення окопу, вони попадали вночі, повмирали і примерзли. Не було можливості їх прибрати, хлопцям доводилося по ними ходити. Це були вимушені міри, на багатьох це справило важке враження.

На початку був випадок - ми зайшли в селище на околицях Бахмута, і за декілька годин почався стрілецький бій з контактом в 100 метрів. Він тривав з 7:00 до 12:00. Коли через великий настріл почався клин у автоматів, ми почали рахувати, скільки патронів вистрілили. Зрозуміли, що в нас вийшло по цинку (1000 патронів) на один автомат. П'ять автоматів заклинило, тому що вони просто були забиті пороховими залишками. Уявіть собі: 5 годин поспіль - заряджаєш магазин і стріляєш. Мій друг, який був на передовій позиції, казав, що вже три рази попрощався з життям, думав, що зараз якесь обличчя буде заглядати в окоп. На щастя, ми тоді змогли дати відсіч і відбити атаку.

Була дорога, по якій ми виїжджали на позиції. Вона прострілювалась з кулемета і птурилась. Як тільки під'їхав до ділянки цієї дороги, окупанти готувалися, намагалися обстріляти автівки. Тому нам доводилося на величезній швидкості пролітати цю ділянку. Дорога до цього не була прилаштувати, люди ледь не випадали на шляху, деякі отримали травму, поки їхали.

Що ти хочеш сказати людям в тилових містах?

Я сподіваюсь, що люди все ще розуміють, що війна триває. Я нормально ставлюсь до того, що люди відпочивають, ходять в кафе. В цьому немає нічого поганого. Погано, якщо людина, крім цього, нічого більше не робить в плані допомоги армії. Війну не виграють тільки військові, ми виграємо її разом. Ця війна стосується кожного.