Анна з Дніпра виїхала за кордон із двома маленькими дітьми, але через півтора місяця зрозуміла, що її дім — в Україні, і повернулася назад.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Анна виїхала з України разом із двома маленькими дітьми. У неї був один спортивний костюм, дитячий одяг, документи та рушник, який вона взяла із собою сама не знаючи навіщо. Чоловік залишився вдома, а згодом пішов служити до Національної гвардії. Шлях від Закарпаття до Німеччини, життя в чужій країні, допомога незнайомих людей і зрештою повернення додому стали для неї історією про те, наскільки сильною може бути прив’язаність до рідної землі.
«Я зрозуміла, що я просто хочу додому. Я не можу підлаштуватися під їхній спосіб життя і навіть не хочу», — розповідає Анна.
«Я дістала телефон і побачила Київстар»: історія Анни, яка виїхала з Дніпра з двома дітьми, але повернулася додому
Коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене був один спортивний костюм, дитячий одяг, документи та рушник, який я взяла із собою сама не знаючи навіщо. Я виїжджала з Дніпра з двома маленькими дітьми і була впевнена, що це ненадовго. Старшому сину було майже шість років, молодшому — лише 11 місяців. Чоловік залишився вдома, а через тиждень сказав мені, що пішов служити. Попереду були тисячі кілометрів дороги, чужа країна, допомога незнайомих людей і момент, коли один сигнал телефону повернув мені відчуття: «Я вдома».
«Я думала, що це скоро закінчиться і ми повернемося»
Я виїхала з Дніпра сама з двома дітьми. Чоловік залишився вдома, він не поїхав із нами.
Старшому сину тоді було майже шість років, а молодшому — 11 місяців.
Ми їхали до Закарпатської області приблизно добу. Там нас підхопили волонтери і допомогли знайти прихисток у родині, яка погодилася нас прийняти.
Це були лікарі.
«Дуже, дуже крутезна родина. Нас прийняли просто наче рідних. Я була просто в шоці. У мене було відчуття, ніби я з батьками була власними».
У цій родині ми прожили близько тижня. Вони допомагали з дітьми, підтримували, ставилися до нас так, ніби ми були їхніми близькими.
А потім мені зателефонував чоловік.
«Він сказав, що все, він уже пішов в армію».
Спочатку я не могла це прийняти. Мені здавалося, що війна скоро закінчиться і ми просто повернемося додому. Я навіть не брала із собою речей, бо не думала, що це надовго.
«У мене був один костюм спортивний, на мені який був. Пуховик. Діти були в зимовому одязі. Там пару якихось кофтинок, труси, шкарпетки».
І чомусь серед усього цього я взяла рушник.
«Я не знаю, нафіга я його взяла. Оце все наше майно було. Ну і документи».
Але вже через тиждень, коли я сиділа на Закарпатті й дивилася новини зранку до вечора, почала розуміти: швидкого повернення не буде.
«Я була в чужому будинку, але мене прийняли як рідну»
У мене постійно були переживання через дітей. Молодшому було лише 11 місяців, і я весь час думала про лікарів, аналізи, можливі хвороби.
І тут я потрапила саме до родини медиків.
«Він сімейний лікар, вона — медична сестра, а старша донька в них — педіатр. Ну це весь набір».
Для мене це було величезним заспокоєнням.
Я знала, що якщо щось станеться, поруч є люди, які можуть допомогти.
«Я їм настільки вдячна. У мене було враження, наче я була з власними батьками».
Але паралельно я все більше розуміла, що залишатися там надовго не зможу.
Мій чоловік уже був у війську. Я була сама з двома дітьми в чужій країні і намагалася зрозуміти, що робити далі.
Тоді він запропонував мені їхати до Німеччини.
«Я їхала з дитиною на руках і думала: як просто звідси вилізти?»
Дружина знайомого чоловіка теж виїхала з дітьми. Вона потрапила до Німеччини, у місто Ідар-Оберштайн, де місцеві організували допомогу українцям.
Чоловік розповів мені про це і сказав:
«Виїжджай з дітьми туди. Будеш там у нормальних умовах. Будеш разом із Женею, щоб я був спокійний».
Ми вирушили. Спочатку я їхала через Закарпаття, потім був Будапешт, далі — Берлін. У потязі до Німеччини було дуже важко. Я тримала на руках 11-місячну дитину.
«Я вже думала, що в мене просто відпадуть руки. Я його не можу покласти, нічого. Весь потяг був забитий українцями».
Люди стояли в проходах, сиділи по кілька осіб на одному місці.
«Я дивилася на всю цю картину і думала: “Господи Боже мій. Куди я їду? Навіщо я їду? Що взагалі відбувається?”».
Особливо важко було зрозуміти, як взагалі вийти з цього потяга.
«Як просто банально з цього потягу вилізти?».
Але потім люди почали допомагати. Ті, хто жив у Європі, спочатку були шоковані ситуацією, але поступово почали підтримувати українців.
«Навіть брали маленьких дітей собі на руки і з ними засинали. Допомагали, як могли».
«У Німеччині нам допомагали, але я зрозуміла: це не мій дім»
У Берліні мене зустріла знайома. Вона приїхала з Варшави, щоб допомогти нам продовжити дорогу.
Потім ми дісталися Ідар-Оберштайна. Нас поселили у невеликий готель. Після виснажливої дороги я просто не могла більше триматися.
«Малий кричав на весь готель. Він хотів спати, він втомився, йому було холодно. Мені його треба було помити».
Ми впали на ліжко і просто заснули.
«Мені здається, що я добу проспала разом із дітьми».
У Німеччині українцям дуже допомагали волонтери.
Вони привозили речі, продукти, допомагали купувати необхідне.
«Нас садили у машину, везли по магазинах, ми брали все, що нам потрібно, а вони самі оплачували».
Дітей забезпечили одягом та взуттям.
«Дітей просто з ніг до голови одягнули».
Я була вдячна цим людям.
Але поступово почала розуміти: я не можу залишитися.
«Я зрозуміла, що хочу додому»
Спочатку мене здивувала їхня банківська система. Потім — медицина. Для мене це стало сильним випробуванням.
«Я зрозуміла, що просто не зможу. Мені не підходить нічого».
Я почала порівнювати звичайні речі з тим, до чого звикла в Україні.
«Погода мене не налаштовує, небо не таке синє, клімат не той, батареї не так топлять. Повітря не таке. Все не таке».
Але найбільше мене зачепили питання дітей. Коли мені пояснили, як працює садочок, я не змогла це прийняти.
«Моїй дитині 11 місяців. Я віддам мою дитину якійсь тьотці, яку я також перший раз у житті бачу, і вона просто його кудись повезе?».
Я почала розуміти, що хочу повернутися.
«Я просто хочу додому. Я не можу підлаштуватися під їхній спосіб життя і навіть не хочу».
«Моїй дитині 11 місяців, а її мають забирати чужі люди»: чому я зрозуміла, що не готова залишитися
Одним із найскладніших для мене моментів у Німеччині стала не сама адаптація, не мова і навіть не побут. Найбільше мене зачепило те, як там побудована система догляду за дітьми.
Я залишилася сама з двома маленькими дітьми. Молодшому було лише 11 місяців, старшому — майже шість років. І я намагалася зрозуміти, як ми будемо жити далі, якщо отримаємо окреме житло.
Я запитувала, як працює садочок, як мені організувати цей процес із двома дітьми, якщо в мене немає машини і я сама.
«Я кажу: “От ви мені дасте квартиру, і я на неї потенційно переїду. Як мені бути з двома маленькими дітьми? Я одного...”».
У відповідь мені пояснили, що за дитиною може приїхати людина автобусом, забрати її і ввечері повернути додому.
Для мене це стало шоком.
«Я правильно розумію? Тобто моїй дитині 11 місяців. Приїде якась тьотка, яку моя дитина перший раз у житті бачить. Я її також перший раз у житті бачу. І вона просто його кудись повезе».
«Ви хочете, щоб у дитини була психологічна травма на все життя? Що їй мати її кинула?».
У той момент я зрозуміла, наскільки по-різному ми сприймаємо деякі речі. Для когось така система може бути звичною, але для мене, як для мами двох маленьких дітей, це було неможливо.
І ще одна ситуація остаточно мене зачепила.
У Німеччині разом із нами жила родина з Херсона. У них було троє дітей. Також була дівчинка знайомої, якій було 14 років.
Одного дня діти мали повертатися зі школи. За ними мав приїхати шкільний автобус і привезти назад.
Зазвичай вони поверталися близько 13:00.
Але цього разу час ішов.
13:00.
14:00.
15:00.
Дітей не було.
На вулиці був дощ. А ще тоді українцям не встигли видати німецькі SIM-картки, тому зв’язку з ними не було.
«Діти приходять мокрі до трусів о п’ятій вечора».
Виявилося, що сталося непорозуміння: шкільний автобус довіз дітей до центрального вокзалу, а далі вони мали пересісти на інший транспорт, який повинен був доставити їх додому. Але той автобус просто не приїхав.
Діти залишилися у чужому місті без зв’язку і кілька годин самі шукали дорогу додому під дощем.
«Це 14-літні підлітки. А ти уявіть — моєму Андрію на той момент було шість років».
Для мене це стало моментом, коли я остаточно зрозуміла: я не зможу жити так, як вони.
«У мене просто мозок закипів».
Я почала думати не лише про комфорт чи побут. Я думала про дітей, про їхню безпеку, про те, як вони переживають війну і вимушений переїзд. Саме тоді в мене остаточно сформувалося відчуття: я хочу повернутися додому.
«Я побачила Європу з іншого боку»
До цього я була за кордоном як турист.
Але коли ти приїжджаєш не на відпочинок, а з двома дітьми, без чоловіка поруч і в чужу систему — все виглядає інакше.
«Я побачила Євросоюз з іншого боку. До цього я була там як турист. А тут ти з цим стикаєшся».
Я почала сумувати за домом.тЗа Україною.иЗа чоловіком. За звичайним життям.
«Десь через три тижні в мене почалася така туга. По дому, по Україні, по чоловіку».
І тоді я остаточно вирішила: повертаюся.
«Я дістала телефон і побачила Київстар»
15 квітня я вирушила назад. До Німеччини я їхала з одним рюкзаком. А поверталася із десятьма сумками.
«Всі ці сумки були забиті дитячою одежею і взуттям. Для мене там були тільки дві футболки і одна спідниця».
Дорога додому теж була важкою. Але найважливішим був момент на кордоні. Я йшла під дощем із дітьми та речами. І раптом телефон подав сигнал.
«Я дістаю його і бачу Київстар».
У цей момент я зрозуміла — я повернулася.
«Прикордонник мені каже: “Доброго дня, welcome to Ukraine”. І питає: “Ви вирішили повернутися?”».
«Я так ридала. Я думала, що його з вікна дістану і розцілую як просто рідного».
Я була мокра від дощу, але мені було байдуже.
«Мені було все одно. Було тільки розуміння: я дома».
«Я зрозуміла, що Україна — це моє місце»
Після повернення ми ще залишилися у тієї самої родини на Закарпатті. Вони не відпустили нас одразу.
«Вони нас годували, вони все, що могли, робили. Мені просто дуже повезло з цими людьми».
Наприкінці квітня я дізналася, що чоловік потрапив під сильний обстріл на нулі.
Він був у лікарні в Бахмуті, потім його направили до Дніпра.
«Він не міг розмовляти взагалі. Ще й глухий. Дуже багато було наслідків цих фронтових історій».
Тоді я зрозуміла, що повинна бути поруч.
«Мені потрібно було повертатися, тому що потрібно допомагати один одному. Я його не бачила чотири місяці».
У червні ми повернулися додому. І сьогодні я точно знаю:
«Я свій вибір зробила — це сто відсотків. Я навіть не хочу думати про те, щоб не мешкати в Україні».
Бо для мене дім — це не просто місце. Це відчуття.
«Я свій вибір зробила — це сто відсотків. Я навіть не хочу і думати про те, щоб не мешкати в Україні», — говорить Анна.
Її шлях додому був складним і виснажливим, але саме він допоміг їй остаточно зрозуміти, де її місце. Повернення для Анни стало не просто зміною країни чи міста — це було повернення до свого життя, родини та відчуття дому, яке вона не змогла знайти більше ніде.