Діалекти, кухня і Кривий Ріг: про що насправді пише Євгенія Кузнєцова

Стиль письма я визначаю як спостереження за іншими. І воно, це спостереження, може бути на різних рівнях.

Або, якщо йдеться про художню прозу, то це на рівні людей, емоцій, стосунків. А якщо йдеться більше про дослідницьке письмо, то це вже спостереження на рівні суспільства.

Мабуть, якщо чесно, після другої книжки, після «Драбини». Тоді я зрозуміла, що художні книжки мене можуть годувати.

Я і раніше визначала себе передусім як письменницю художніх творів, але тоді з’явилося відчуття, що це прямо те, чим я можу займатися все життя, сподіваюсь.

Я народилася в Кривому Розі, але одразу після мого народження мій дідусь вирішив реалізувати свою мрію — побудувати будинок у селі, де він народився, і провести там пенсію. Він це зробив, і поступово за ним переїхала вся родина — моя мама, ми з сестрою.

Тому росла я на Вінниччині, але Кривий Ріг усе одно був дуже важливою частиною мого життя. У нас постійно було багато гостей звідти. Дідусь рано пішов на пенсію, його колеги часто приїжджали.

Ми також часто їздили до Кривого Рогу. Для мене це було місто-портал між домом і морем, тому що ми завжди їхали через нього на Азовське море — у Генічеськ, який тепер окупований. Тому Кривий Ріг для мене — одне з моїх якірних міст.

Це вулиця, яка раніше називалася Щорса. Її не так давно перейменували на Каштанову. Я дуже добре її знаю: там справді ростуть каштани, хоча колись росли тополі.

Мій дідусь займався озелененням району і дуже детально розповідав, як прибирали старі тополі — вони були великі й давали багато пуху. Дідусь був великим фанатом Києва і хотів зробити на цій вулиці «філіал Києва». Він закупив каштани саме того сорту, який росте в Києві.

Людям не всім подобалося, що тополі зрізають. Дідусь навіть ініціював опитування, які дерева садити. А потім зізнався, що на той момент каштани вже були закуплені. Тобто це була така гра в демократію.

Десь у 2014 році вулицю перейменували на Каштанову. Мій дідусь був дуже радий цьому, бо назва Щорса йому не подобалася. Коли я питала: «Хто такий Щорс?», він відповідав коротко: «Бандит».

Якщо є сумніви, то я, мабуть, не пишу. Поки є сумніви — я думаю про книжку. Ношу її в голові, продумую. А коли сумніви зникають, тоді сідаю писати.

Нема. У мене є самокритичність ще на рівні внутрішнього редагування до публікації. Якщо мені текст до публікації не подобається, то його просто не буде.

Мабуть, початок. Інколи буває фальстарт: здається, що вже час починати, сідаєш писати — і розумієш, що ні, ще не час. Далі я пишу лінійно, не шматками. Історія тоді просто розгортається.

Тому що вона зачіпає персональне. І зачіпає те, що щось погане зробили з нашими бабусями й дідусями. Тому це дуже емоційно.

Так, звичайно. Для мене говірки — важлива частина мови. Я хочу, щоб мова в моїх творах була жива. Але використовую тільки ті говірки, які добре знаю.

Ні, звичайно. Я провокую мовний комфорт. Мені хочеться, щоб мої герої говорили живою мовою, такою, як люди говорять у житті.

Різні жанри можуть писатися зовсім різною мовою. Я за різноманітність: щоб були складні тексти, дуже метафоричні тексти, і щоб були живіші тексти. Я пишу більш живою мовою.

Тому що це дуже багато може розповісти про людей загалом. Ми часто їмо, ми часто взаємодіємо з їжею. Це важлива частина людського життя і всі ритуали навколо їжі. Тому це тема, яка торкається всіх.

Ні, не відчуваю. Я книги видаю по мірі того, як зріють історії.

Скоріше ні. Скоріше те, що зі мною відбувається особисто. Але зі мною відбувається те, що відбувається з країною. Тому, думаю, багато хто знаходить ці тексти близькими.

Я не думаю, що можуть бути тренди штучними. Можуть бути тексти кон’юнктурні, але це у всякій літературі таке буває.

Після диктанту, через те що там було три діалектні слова, був такий сплеск різних варіантів диктанту, написаних різними говірками. Кафедра діалектології університету Шевченка зацікавилася цим і зібрала корпус текстів. Тепер вони використовують його під час навчання студентів.

Якщо йдеться про художнє письмо, то ти просто пишеш те, що тобі болить. І дуже чітко відчуваєш межі.

Наприклад, сьогодні ми стоїмо у Вільнюсі, і буде виступати Артур Дронь. Він воював і написав книжку про війну. Я не можу написати таку книжку, бо я війну на свої очі не бачила. Тому пишеш те, що бачила сама.

Треба не боятися бути іншою. Можна було б після «Спитайте Мієчку» постійно писати щось подібне, але це колись закінчиться. Тому я писатиму ту історію, яку маю, а не ту, що може бути чи не бути успішною.