Дніпро, Вільнюс і війна: як дніпрянка говорить про культуру, яку намагались знищити

Після початку повномасштабної війни я, як і багато українців, була змушена виїхати. Так я опинилася у Вільнюсі. Для мене це був непростий період, але я одразу зрозуміла: хочу продовжувати працювати в тій сфері, в якій була раніше — на перетині культури, журналістики та соціального простору.

Так, змінив. Якщо раніше я багато працювала всередині українського контексту, то у Вільнюсі моя діяльність набула більш вираженого культурного спрямування. Я створила кілька проєктів, пов’язаних з історією культури України, тому що побачила великий запит — особливо серед українського ком’юніті за межами країни.

Війна стала каталізатором дуже гострих питань самоідентифікації. Люди почали запитувати: хто ми, звідки ми, яка наша культура, яка наша історія. З’явився інтерес до мови, театру, балету, кіно, до українських митців. І паралельно виникло болюче питання: чому ми так мало про це знаємо?

Я вирішила відкрити завісу й не просто дати суху інформацію, а викликати й продовжити цей інтерес. Так з’явилися мої культурно-історично-мистецькі проєкти — цикли лекцій про українських митців і видатних українців, яких часто не знають або не усвідомлюють як частину власної культури.

Разом з Оленою та Христиною ми створили міні-лекцію, тема якої народилася з концепції центру і моєї спеціалізації. Ми зупинилися на видатних українцях, які реалізували себе за межами України — часто не за власним бажанням, а через історичні й соціальні обставини.

Тому що ми самі перебуваємо в подібній ситуації. Багато українців сьогодні намагаються реалізувати себе за кордоном, не втратити себе, знайти однодумців, заявити про свої ідеї світові. Це складно, але українці — надзвичайно стійка нація. У нас у ДНК — любов до свободи, боротьби й самореалізації.

Я почала лекцію з ілюстрації художниці Жені Олійник, створеної для гіду деколонізації Українського інституту. Вона дуже проста, але глибока. Вона відповідає на запитання: де українські науковці, митці, письменники? Часто — в землі. Це і 1930-ті роки, і шістдесятники, і те, що відбувається зараз під час війни. Росія системно знищує українську культурну та інтелектуальну еліту.

Поєднання особистої драми, вимушеної еміграції, політичної сили й відповідальності. Її автобіографія «Моє життя» — це джерело великої мудрості. А її рішення як лідерки показують, якою може бути людина, що не втратила себе, навіть опинившись далеко від батьківщини.

Це дуже важливий і емоційний момент. Дніпро — мій дім. І зараз для мене принципово продовжувати цю культурну роботу вже тут, в Україні, передаючи досвід, який я отримала за кордоном.

Відроджувати, зберігати й передавати українську культуру наступним поколінням. Говорити про наших митців, інтелектуалів, лідерів. Бо якщо ми цього не зробимо — наша історія знову буде стерта або привласнена.