Повернення з війни для ветеранів рідко означає повернення до звичного життя — це завжди нова точка відліку.
Бізнес, який існував до повномасштабного вторгнення, інколи вже неможливо підняти у тому вигляді, у якому він був. А внутрішній стан після фронту змушує вчитися заново концентруватися, планувати й довіряти людям. У нашій розмові підприємець і ветеран Олександр Мамрич відверто пояснює, з чого починав свою справу після повернення, які помилки коштували найціннішого часу, хто насправді допоміг йому втриматися на плаву та чому кулінарна сфера може стати однією з найперспективніших для ветеранів.
Перші кроки: що було найскладнішим, а що — найпростішим
З чого ви почали свій бізнес після повернення?
Уточнення: що було найстрашнішим, а що найпростішим?
В мене був свій бізнес до початку повномасштабної війни. Я займався консалтингом та проектуванням у сфері енергозбереження будівель.
Насправді найскладнішим було знову “включити голову”. Після повернення з фронту мозок був настільки виснажений, що ні думати, ні планувати зовсім не хотілося. Це була найбільша внутрішня боротьба.
Крім того, коли я почав відновлювати свою справу, виявилося, що ринок змінився: нішу вже зайняли інші, клієнти розійшлися, а попит суттєво впав. Це теж давало сильний тиск і породжувало сумніви - чи є сенс починати все з нуля.
Якщо чесно, простого в цьому процесі майже не було. Хіба що одне - вставати зранку. Армія дисциплінує так, що звикаєш підніматися й діяти без зайвих роздумів. Тому найпростішим було саме це, піднятися й почати щось робити. Решта вже значно складніше.
На яких перших кроках ви найбільше помилялися?
Уточнення: можна попросити одну-дві конкретні історії.
Яка підтримка вам реально допомогла вийти на рівень стабільності? Це могли бути гранти, навчання, менторство чи підтримка близьких.
Якщо чесно, по-справжньому мене витягли друзі. Саме вони стали тією опорою, без якої я б не зміг знову підняти бізнес. Це були давні зв’язки, люди, які підтримували мене ще під час служби, волонтери, з якими ми спілкувалися на фронті. Вони допомогли і порадою, і контактом, і просто участю.
Щодо державних грантів, я кілька разів пробував податися, зокрема на той, де виділяють 250 тисяч для ветеранів. Подавав і на себе, і на дружину. Але кожного разу виникали якісь додаткові вимоги, листування, уточнення. У якийсь момент я зрозумів, що витрачаю надто багато сил і часу, і просто відмовився від цієї ідеї. Тому реальна, дієва підтримка - це друзі і перевірені роками стосунки. Вони й допомогли вийти на стабільний рівень.
Кулінарна сфера для ветеранів: чому це перспективно
Чи бачите ви кулінарну сферу, як перспективну для ветеранів?
Однозначно, так. Вже є яскраві приклади - піцерії та інші заклади, створені ветеранами. Нас, ветеранів, стає більше, і ми підтримуємо одне одного не лише словами, а й гривнею. Для мене честь витрачати свої кошти у кафе чи ресторані, яким володіє ветеран або волонтер, який свого часу допомагав військовим. Так було ще під час служби. Ми купували в тих, хто робив для нас знижки або підтримував армію. І зараз, навіть повернувшись до цивільного життя, я продовжую робити це принципово.
Впевнений, таких закладів буде ставати більше, бо попит щирий. Майже всі військові, яких я знаю, мислять так само. Ми хочемо підтримувати своїх і кулінарна сфера для цього підходить дуже добре.
Особисто я навіть думаю відкрити свій ресторан, де в меню буде - дичина. Я непогано готую і вже робив такі страви, тож чому б ні? Це не лише можливість продовжити підтримувати наших, а й поділитися своїм досвідом і пристрастю до кухні.
Коли у вас уперше з’явилося відчуття, що ви справляєтеся з бізнесом? І яку роль у цьому відіграла родина? Чи плануєте розвивати нові напрямки у сфері їжі?
Це відчуття прийшло не одразу. Я багато разів нагадував собі, якщо я впорався з набагато важчими речами на війні, то й бізнес теж зможу зробити успішним. Найважчішим було перелаштуватися на цивільне життя - цей період триває приблизно пів року, інколи 8–9 місяців. Коли ти більше не йдеш у нічну атаку, мозок ще довго живе за іншими правилами. І от коли стало трохи легше дихати, тоді й прийшло розуміння: так, я справляюся.
Родина відіграла колосальну роль. Без їхньої підтримки нічого б не вийшло. Тому я переконаний, що працювати треба не лише з ветеранами, а й з їхніми дружинами і з родинами. Їм теж потрібна підтримка, адже вони теж проходять свій складний шлях адаптації.
Останні місяці: що змінилося та якими стали нові орієнтири
За останні кілька місяців, за словами Олександра, найбільші зміни відбулися всередині нього самого. Стан невизначеності, який накривав одразу після повернення, поступово змінився на чіткіше бачення майбутнього. Бізнес вийшов на стабільний рівень, з’явилися нові клієнти та нові напрямки. Але найважливіше — повернулося відчуття контролю над життям.
Олександр каже, що тепер думає не лише про відновлення старих проєктів, а й про запуск ресторану з акцентом на страви з дичини. Каже, що це не просто бізнес, а спосіб залишатися у своєму ком’юніті — підтримувати ветеранів гривнею, роботою і місцем, куди можна прийти «своїм». Саме так проходить його власна адаптація до цивільного життя: через нову справу, підтримку родини та бажання створити щось, що матиме цінність для інших ветеранів.