Дніпро, Вільнюс і війна: як дніпрянка говорить про культуру, яку намагались знищити

Інтерв’ю з дніпрянкою, культурною діячкою та лекторкою. «Війна змусила українців шукати себе через культуру і історію». 

Після початку повномасштабної війни дніпрянка Валентина, яка багато років працювала у сфері журналістики, культури та соціальних проєктів, була змушена виїхати до Вільнюса. Саме там вона створила низку культурно-історичних ініціатив для українців за кордоном. Сьогодні вона знову у Дніпрі й продовжує говорити про українську ідентичність, пам’ять і культуру — вже з досвіду вимушеної еміграції та повернення додому.

Про переїзд і нову точку відліку

Ви родом із Дніпра. Як у вашому житті з’явився Вільнюс?

Після початку повномасштабної війни я, як і багато українців, була змушена виїхати. Так я опинилася у Вільнюсі. Для мене це був непростий період, але я одразу зрозуміла: хочу продовжувати працювати в тій сфері, в якій була раніше — на перетині культури, журналістики та соціального простору.

Чи змінив переїзд фокус вашої діяльності?

Так, змінив. Якщо раніше я багато працювала всередині українського контексту, то у Вільнюсі моя діяльність набула більш вираженого культурного спрямування. Я створила кілька проєктів, пов’язаних з історією культури України, тому що побачила великий запит — особливо серед українського ком’юніті за межами країни.

Про війну як каталізатор самоідентифікації

Який саме запит ви побачили серед українців за кордоном?

Війна стала каталізатором дуже гострих питань самоідентифікації. Люди почали запитувати: хто ми, звідки ми, яка наша культура, яка наша історія. З’явився інтерес до мови, театру, балету, кіно, до українських митців. І паралельно виникло болюче питання: чому ми так мало про це знаємо?

Як ви вирішили з цим працювати?

Я вирішила відкрити завісу й не просто дати суху інформацію, а викликати й продовжити цей інтерес. Так з’явилися мої культурно-історично-мистецькі проєкти — цикли лекцій про українських митців і видатних українців, яких часто не знають або не усвідомлюють як частину власної культури.

Про тему видатних українців за кордоном

Над чим ви працюєте зараз?

Разом з Оленою та Христиною ми створили міні-лекцію, тема якої народилася з концепції центру і моєї спеціалізації. Ми зупинилися на видатних українцях, які реалізували себе за межами України — часто не за власним бажанням, а через історичні й соціальні обставини.

Чому ця тема зараз така актуальна?

Тому що ми самі перебуваємо в подібній ситуації. Багато українців сьогодні намагаються реалізувати себе за кордоном, не втратити себе, знайти однодумців, заявити про свої ідеї світові. Це складно, але українці — надзвичайно стійка нація. У нас у ДНК — любов до свободи, боротьби й самореалізації.

Про знищену і знищувану культурну еліту

Ви також говорите про системне знищення української культури. Чому це важливо?

Я почала лекцію з ілюстрації художниці Жені Олійник, створеної для гіду деколонізації Українського інституту. Вона дуже проста, але глибока. Вона відповідає на запитання: де українські науковці, митці, письменники? Часто — в землі. Це і 1930-ті роки, і шістдесятники, і те, що відбувається зараз під час війни. Росія системно знищує українську культурну та інтелектуальну еліту.

Про Голду Меїр як символ еміграції і сили

Чому однією з героїнь лекції стала Голда Меїр?

Це дуже показова постать. Вона народилася в Києві, але була змушена емігрувати разом із родиною через єврейські погроми. У результаті вона стала однією з ключових фігур в історії Ізраїлю, першою і єдиною жінкою — прем’єр-міністеркою цієї держави.

Що в її історії для вас найважливіше?

Поєднання особистої драми, вимушеної еміграції, політичної сили й відповідальності. Її автобіографія «Моє життя» — це джерело великої мудрості. А її рішення як лідерки показують, якою може бути людина, що не втратила себе, навіть опинившись далеко від батьківщини.

Про повернення до Дніпра і подальші плани

Ви повернулися до Дніпра. Що для вас означає це повернення?

Це дуже важливий і емоційний момент. Дніпро — мій дім. І зараз для мене принципово продовжувати цю культурну роботу вже тут, в Україні, передаючи досвід, який я отримала за кордоном.

Яке головне завдання ви бачите для себе і для суспільства?

Відроджувати, зберігати й передавати українську культуру наступним поколінням. Говорити про наших митців, інтелектуалів, лідерів. Бо якщо ми цього не зробимо — наша історія знову буде стерта або привласнена.

Історія дніпрянки, яка пройшла шлях вимушеної еміграції до Вільнюса і повернулася назад, показує: культура стає опорою навіть тоді, коли все навколо руйнується. Через лекції, діалог і пам’ять про видатних українців формується те, що неможливо знищити фізично — усвідомлення себе як нації.