«Як це – не сіяти пшеницю? Це ж наш хліб!». Історія аграріїв з прифронтової Дніпропетровщини.

Григорій Сковорода колись казав, що запорука щастя людини у сродній праці. Це точно про героїню цієї статті – Аліну Скрипник, яка вражає своєю наполегливістю та щирою любовʼю до землі. Починаючи з сімейних паїв, вона разом з чоловіком розширила фермерське господарство на два райони Дніпропетровської області. Попри близькість фронту та складнощі з логістикою, фермерам вдається триматись на плаву та виплачувати всю до копійки орендну плату за землю.

Про впевненість в собі при кредитуванні, страх їхати у поле під час війни та переманювання співробітників з МакДональдзу, читайте у ШоТам.

Від обробки сімейної землі до оренди паїв

Ми виросли в селі: тато возив зерно, мама – приймала його на складі. Тож я на землі з малечку. Чоловік мій такий самий землелюб як і я. Ще навчаючись в університетах, разом з батьками стали обробляти паї* у рідному селі Миколаївка у Васильківському районі на Дніпропетровщині.

Спочатку працювали на землі наших дідусів та бабусь, батьківській та паї мого чоловіка. Цього було вдосталь для старту. Тоді ж взяли перший трактор у лізинг, і чоловік сам обробляв всю землю. Часом лишався ночувати на господарстві: подушку під стіну підкладе – так і спав.

Сіяли ячмінь, пшеницю, соняшник і навіть пробували буряк, який у нашому регіоні не дуже розповсюджений. А ми садили, пололи і возили на цукровий завод, якого вже немає. Нині концентруємось на зернових, додали ще кукурудзу і другий рік плануємо спробувати ріпак, та все руки не доходять.

У 2017 році юридично оформили наше фермерство – відкрили ТОВ «Сура Агро». Назвали на честь річки Сура, що протікає між нашими полями. Нині маємо до 200 гектар у Васильківському районі, але більше розширились у Дніпропетровському.

Нещодавно купили тік у селі Новомиколаївка, що колись був колгоспний. Це цілий комплекс: і вагова, і гараж для техніки, і зерновий ангар. Робимо ремонти і наводимо красоту: я насадила дерев та зробила клумби.

Коли відмовляє у кредиті банк, то це проблеми банку, а не наші

У 2020 році відкрилась державна кредитна програма «5-7-9%». Люди писали, що це лише для своїх. Але ми прочитали умови, зрозуміли, що ми підходимо, і подались. Перший млин комом – банк нам відмовив. Та ми, як нормальні люди, образились на цей банк і пішли в інший. Бо коли банк відмовляє хорошому клієнту – це проблема банку, і точно не привід опускати руки. За умовами програми треба було надати показники роботи, обороти, активи… І у нас все це було: і «біла» бухгалтерія, і люди працюють офіційно. Тому в інших банках вже без особливих проблем уклали всі документи і стали одними з перших учасників цієї програми в Дніпропетровській області.

Так і надалі купували техніку: у 2020 – сіялки і трактор, у 2021 році – комбайн з жаткою, у 2022 – самохідний навантажувач, ще одну жатку та замовили вантажний автомобіль з причепом, який змогли доставити нам аж в середині літа 2023-го.

Інша історія з грантами: на початку повномасштабної війни на нас вийшла бізнес-мережа сільських жінок. Пропонували гранти на 30 тисяч гривень. А я відмовила: «Най допомогу отримають ті, кому це важливіше». Менеджерка здивувалась, бо такої відповіді ще не отримувала. Але я ж то розумію, що 30 тисяч нам сильної допомоги не зроблять, а я займу чиєсь місце. Того, хто можливо втратив все. Ще через деякий час знов звʼязались вже з більшою пропозицією. Тож замовила мобільну ємність для перевезення палива на 600 літрів, аби не тягати по полях каністри.

А тоді зима настала – роботи в полі менше, тож я могла більше приділити уваги моніторингу грантових програм і підготовки заявок. За німецькою програмою ми отримали косарку для догляду за прилеглою територією. Хоча все це не миттєво: поки заявку напишеш, поки її розглянуть, поки всі бюрократичні моменти пройдуть – все це займає 5-6 місяців.

Зараз хочемо запустити переробку і розпочати з соняшникової олії. Обладнання, що очищує ядра, плануємо отримати від наших партнерів, у яких купуємо насіння. А для пресу я написала заявку на грант: пройшла кілька місячне навчання й от чекаємо результат. Сподіваємось, що все вдасться. Але якщо ні, то все одно маємо купувати. Так, буде важче. Але за переробкою – майбутнє.

Не знизили виплати по оренді ні на гривню

Навесні 2022 подзвонили конкуренти-фермери: «Домовимося, що будемо платити людям зерном, а не грошима, бо нам зараз складно».

Стоп, у нас в договорі як написано? Людина сама обирає, як хоче отримати плату: грошима, зерном або продукцією. Ми ж не знаємо, чи тримає сімʼя господарство. Чи був випадок, коли сімʼя потребувала гроші на навчання дитини – і навіщо їм те зерно? Так і виплачуємо.

Як це вдається під час війни? Ми збільшили на 10% кількість землі в роботі. Люди регулярно приходять і кажуть: «Хочу віддати вам свій пай, бо у вас кращі умови». І раніше ми були раді кожному гектару й стабільно нарощували обʼєми, зараз більше вирощуємо зерна, а в грошовому еквіваленті його менше – ціни впали вдвічі.

А логістика… ви собі не уявляєте, як все стало складно! Наприкінці серпня уклали контракт з елеватором на 300 тонн пшениці й почали возити своєю машиною. Аж раптом дзвонять: «Ми не можемо возить, бо Польща не дала вагони». Інші пропонують забрати по 4 тисячі (при собівартості 6 тисяч), але ми поки тримаємось. Аналогічно із соняшником: хто дає нормальну ціну, до них черги по чотири доби.

Тому ми сумніваємось: чи брати нову землю? Бо ми мусимо людям виплатити обіцяні кошти. Та поки тримаємось на плаву, зокрема, завдяки власній землі.