Волонтерка з Дніпропетровщини опікується захисниками вдома, виграє гранти та вчить дітей бути українцями

Ольга Семенюк понад 30 років живе у селі Дружба, що біля Дніпра. З 2015 року жінка возила продукти на фронт, підтримувала чоловіка-військовослужбовця та як завідувачка сільського будинку культури займалась національно-патріотичним вихованням молоді.

Після початку повномасштабного вторгнення волонтерка почала допомагати і вимушеним переселенцям, які опинились в селі. Для ШоТам пані Ольга розповідає, як організує культурні заходи, мріє створити в селі соціальну пекарню, а також допомагає військовим на фронті та у власному домі.

За освітою педагогиня, а за покликанням – підприємиця та організаторка

Я народилась в селі Верхи на Волині, на території мальовничого Полісся. З дитинства дуже люблю ліс та дерева, адже батько був лісником. За освітою я педагогиня початкової школи. З дитинства мене налаштовували, що буду вчителькою. Був період, коли хотіла вступати на торговельну справу, але порадились з рідними і вирішила, що навчатиму дітей, бо це гарно та благородно.

Я провчилась два роки в педагогічному училищі й зрозуміла, що помилилась. Треба було йти в культуру – дуже любила організовувати заходи, писати різні сценарії. А з торгівлею я таки пов’язала своє життя – ми з чоловіком відкрили власний магазин меблів, який проіснував до 2014 року.

На Дніпропетровщині живу відколи вийшла заміж. Спершу дуже сумувала за домом. Моя лісова Україна змінилась на степову, але тут теж дуже багато краси, яка наповнює.

Коли чоловік вирішив піти воювати, я не знала як поводитись

До 2014 року я думала про те, як розвивати власну справу, створювати нові робочі місця, тобто насамперед – про економічний розвиток.

Але коли 22 січня 2014 року на Майдані вбили Сергія Нігояна з Дніпра, я вирішила, що вже була донькою, дружиною, мамою, а тепер маю бути громадянкою. Ми вийшли на протести в Дніпрі разом з рідними та знайомими, а через тиждень за активну участь в спротиві арештували мого чоловіка Юрія. Ми його довго визволяли і вже тоді я зрозуміла, що волонтеритиму далі. Потім я познайомилась в лікарні з хлопчиною з Волині, який втратив зір на певний час після штурмів на Майдані. Ми знайшли йому лікування, він поїхав додому і ми домоглися того, що його визнали учасником Революції Гідності.

Коли почалась війна, ми збирали та возили їжу на фронт. Мій чоловік вирішив йти воювати. Я не знала як поводитись, кричала на нього, плакала, а він втікав. Колись чоловік пережив інсульт, я пояснювала йому, що він лише обтяжуватиме молодих хлопців, але він не слухав. Це продовжувалось понад місяць, а потім я прочитала поради психолога, як мають поводитись дружини військових, і змінила тактику. Замість сварити, я говорила чоловіку, що він мій хороший та коханий воїн, і що я його дуже люблю та молюсь за нього.

У 2015 році чоловік пішов на фронт, а я волонтерила. Ми організувались в районі, збирали все необхідне та їхали до них. Після кожної поїздки я дуже плакала по кілька днів.

«Дайте мені олію та муку, я посмажу ці кабачки!»

Одного разу я приїхала до чоловіка, й він показував мені власний бліндаж на передовій. Ми багато спілкувались, а інші хлопці теж дуже хотіли показати свої бліндажі та поговорити. Ми з жінками тоді привезли багато пиріжків і один військовий взяв їх, поцілував і попросив подякувати жінкам, які їх спекли. Він був вдячний не за те, що їстиме їх, а за те, що вони пахли нашими руками, домом, Україною, сім’єю. Мені досі перед очима ця картина, які він нюхав ті пиріжки.

А ще якось моя сусідка дуже просила взяти хлопцям кабачки. Я сварила її і казала, що там їх ніхто не готуватиме, але все ж з поваги взяла. Коли ми привезли ці кабачки на фронт, то один військовий дуже зрадів, бігав з ними і кричав: «Дайте мені олію та муку, я посмажу ці кабачки!». Це було таке шоу. Навіть кабачок – це дуже важливо, але не як їжа, а як прояв уваги та турботи. Тих, хто нас захищає, потрібно обіймати і піклуватись про них.

Чоловік пішов на фронт, а Ольга волонтерила. Фото з архіву героїні.

Вчу дітей любити своє та бути українцями

Рік проїздивши у зону бойових дій, я зрозуміла, що потрібні зміни. Ми маємо ставати більш проукраїнськими – нам в тилу потрібно розвивати традиції. Тоді був такий час, що потрібно було боротись з колаборантами та активно показувати свою позицію. Я створила громадську організацію і ми почали робити різні національно-патріотичні заходи. Так я організувала таке свято Івана Купала, що його точно запам’ятали всі. Було ще кілька проєктів.

Далі чоловіку прооперували хребет після АТО, і я зрозуміла, що можу працювати лише в селі. До того ж була вакансія в будинку культури, тому я стала його завідувачкою. Я організовувала різні заходи, вчила дітей бути свідомими громадянами, ми співали народні пісні, говорили про історію та культуру. Добре допомогла моя педагогічна освіта.

У нас в селі є 93-річна бабуся, яка співає триголоссям дуже красиві козацькі пісні. Я часто возила до неї дітей, щоб вони слухали справжній народний спів. Я не співаю та не танцюю професійно, але принаймні вчу любити своє та бути українцями.

Просила людей виїжджати, аби нашим хлопцям було легше воювати

Я завжди знала, що буде велика війна і не заперечувала цього, бо все тягнулось вже дуже довго, потрібно вже було з цим завершувати. Але ніхто не міг уявити, що буде настільки страшно та з такими обстрілами. За кілька днів до вторгнення ми з активістами області зібрались в місті Кам’янське, й один з них сказав, що Україна – обрана держава, країна добра та справедливості, що має побороти зло. Я тоді сварилась з ним через ці гучні фрази, але через кілька тижнів переконалась, що це правда.

Ще до повномасштабної війни я зібрала чоловіків в селах і ми перевіряли бомбосховища. Після 24 лютого через наше село на Київ їхали тисячі авто, а коли наставала комендантська година, то всі лишались в селі. Було багато сімей з дітьми, які шукали де переночувати. Ми в селі допомагали іншим, організували тероборону та слідкували за порядком.

Коли хтось лишався в селі, то ми їх поселяли в школі, садочку, приватних будинках. Шукали їжу, одяг та ліки. Я завжди просила, аби люди, які залишили зону бойових дій, телефонували близьким та знайомим і просили виїхати, щоб нашим хлопцям було легше працювати. Було багато переселенців з Луганщини. Хтось залишився, хтось виїхав за кордон, а хтось, на жаль, повернувся під окупацію.