"Ніч ― наш друг": розвідник-спецпризначенець Іван Тарн

Воїн підрозділу спецпризначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України «Артан» Іван Тарн, який нині відновлюється після поранення, дав інтерв’ю BBC News Україна, передає редакція 056.

У дитинстві Іван разом із батьками переїхав до Бельгії, де виріс, отримав освіту та займався бізнесом. Після повномасштабного вторгнення росії  повернувся, аби приєднатись до збройної боротьби за свободу України.

Під час розмови з журналістами розвідник Іван Тарн описав особливості служби у спецпідрозділі ГУР МО України, розповів про своє поранення та  охарактеризував тактику ворога. 

Він ділиться, що є завдання, яке не може виконати піхота чи артилерія. І це залишається для розвідників, які вже розбираються, як це зробити і складають чіткий план.

Іван ділиться: «Ніч ― наш друг, бо це хороше прикриття, але як для тебе, так і для твого ворога, тому тут ніж, який ріже з двох кінців».

Розвідник виділяє, що йому найважче і найстрашніше: «Як і на будь-якій службі, доводиться дуже багато чекати. І от це для мене, мабуть, було найважчим».

Іван згадує, що якось на завданні він був повністю у воді: «Я виліз, і мені треба було провести цілу ніч мокрим у лісі. Це була пізня осінь. Зрештою, все було добре, бо ми себе загартовуємо. Я, наприклад, старався щодня бігати і плавати в будь-яку погоду. Навіть першого січня цього року я плавав ― розбивав кригу і плавав після пробіжки».

Іван згадує, що в Бахмуті було дуже було багато вуличних боїв на дуже близьких дистанціях: «В моєму досвіді це було буквально на відстані 30 метрів. Я думаю, що я влучив, а вони, як бачите, не влучили».  

Іван згадує як надійшло завдання евакуювати бійця: «Ми туди вирушили групою з 4 осіб. Успішно дістались на місце. Вийшли з-під прямого контакту. Пораненого поклали на ноші і почали виходити: десь півтора-два кілометри нам треба було пронести його приватним сектором Бахмута. Щоб ви собі уявили, він тоді виглядав як величезне сміттєзвалище: усе було розбомблене. Ми несли пораненого, і я наступив на протипіхотну міну. Була ніч ― побачити її було просто нереально».

Іван одразу відчув біль в нозі. Побачив, що пальців уже нема. Передав побратиму, що я «300». Побратим підліз до нього, оглянув поранення, передав по рації, що є поранений з травматичною ампутацією стопи. Потіп наклав Івану турнікет, і вони продовжили рух далі. Один з побратимів узяв його на плечі і ніс. Буквально через метрів 100 він, несучи Івана, він наступає на таку ж саму протипіхотну міну.

Іван зазначає, що тактика російських військ примітивна, але ефективна. Там нічого розумного: просто лобова атака, яка дуже для них небезпечна, бо несе дуже багато втрат, але вона ефективна. От це гарматне м’ясо дає свої результати.

«Навіть якщо ми вийдемо на кордони 1991 року, це ще не обов’язково буде означати, що тут війна закінчилася. Нам треба бути постійно бути готовими до того, що наш сусід може повестися неадекватно. Ізраїль так живе вже багато десятиріч, і нам треба бути до цього готовими», - зазначає Іван Тарн.