Інформаційна боротьба за Україну триває не лише на полі бою: українські медіа намагаються зберегти присутність у прифронтових і тимчасово окупованих районах, протистоячи російській пропаганді та повертаючи людям доступ до українського слова.
Щоразу, коли російська армія обстрілює телевежу, пошкоджує передавач чи руйнує інфраструктуру зв’язку, її метою є не лише залишити людей без телебачення чи радіо. Це удар по інформаційному простору. Бо там, де зникає український сигнал, з’являється ризик, що його місце займе російський. Про українські медіа на прифронті Дніпропетровщини, регіональній представниці ІМІ Катерині Лисюк розповіла представниця Нацради з питань телебачення та радіомовлення в Дніпропетровській області, а також керівники місцевих редакцій.
Питання мовлення для прифронтових громад давно перестало бути виключно технічним і стало питанням безпеки. Для Дніпропетровщини ця тема особливо актуальна. Область поступово перетворюється на прифронтову. Російські обстріли дедалі частіше накривають Синельниківський район, не припиняються атаки на Нікопольщину, дедалі більше громад живуть у постійній небезпеці. Разом із цим змінюється і медійна карта області. Представниця Нацради України з питань телебачення і радіомовлення в Дніпропетровській області Олена Демченко говорить, що війна вплинула на всі без винятку сегменти медіаринку області, але найвідчутніших втрат зазнали класичні медіа.
Медіа залишають громади останніми
Є території, звідки давно виїхала більшість жителів. Не працюють магазини, відсутнє регулярне транспортне сполучення, пошкоджена інфраструктура. Але навіть там журналісти намагаються залишатися зі своєю аудиторією. Саме тому говорити про зникнення локальних медіа неправильно. Швидше, вони поступово втрачають можливість працювати так, як це було до війни.
«Війна змінила медійну карту у бік скорочення медіа. Економічного тиску, в першу чергу, не витримали телеканали. Великі проєкти, розширення мовлення, отримання нових частот – усе це або поставлено на паузу, або реалізовується значно меншими темпами», – говорить Олена Демченко. Війна змінила не лише економіку редакцій, а й саму логіку їхнього існування.
Особливо це стосується друкованої преси. Якщо кілька років тому газета могла покладатися на звичну систему доставки через Укрпошту, сьогодні вона нерідко просто припиняє працювати. Поштові маршрути закриваються через небезпеку, а редактори, які ще донедавна самостійно розвозили газети, не можуть цього робити через постійні обстріли. Найяскравіший приклад – громади Синельниківського району, передусім Межівська. За словами Олени Демченко, медіа часто залишають такі території фактично останніми.
«Газета ще існує. Але як вона доходить до читача – це велике питання. Якщо людей майже не залишилося, доставка стала небезпечною або неможливою, то існування видання вже не означає, що воно виконує свою функцію», – пояснює Демченко.
Це дуже показовий момент. У прифронтовій громаді редакція може продовжувати працювати, випускати матеріали, друкувати газету, але фізично втрачати можливість бути поруч зі своїм читачем.
З думкою представниці Нацради в Дніпропетровській області не погоджується головний редактор «Межівського меридіану» Євген Хрипун. Попри те, що в Межовій не залишилось журналістів видання, в громаді друковану газету отримують.
«Я все рівно привожу газету в Межову. 300-400 екземплярів їдуть туди з кожного нового випуску. Так само вони їдуть в інші старостати, навіть куди дістатися дуже важко. Газета розповсюджується з гуманітарною допомогою, дякую місцевій громаді, де з двох тисяч майже тисяча розходиться. Коли відправляють землякам гуманітарну допомогу по всій Україні, туди обов'язково кладуть випуски газети. Крім того, люди, які приходять в Хаб за різними послугами, спілкуються в ЦНАПі, також можуть взяти газету. І розсилаємо PDF-варіанти. Дуже великий запит. Не завжди вистачає часу з нашим штатом цим сьогодні займатися», – розповів Євген Хрипун.
Релокація не означає втрату громади
Серед усіх локальних медіа Дніпропетровщини «Межівський меридіан» став символом того, як журналісти продовжують працювати навіть після втрати власного дому. Ми вже повідомляли, що редакція була змушена повністю залишити Межову після руйнування приміщення 29 березня 2026 року. Колектив роз'їхався: хтось залишився в Дніпрі, хтось переїхав до інших областей, частина журналістів опинилася за кордоном. Фактично редакція перестала існувати як фізичний простір. Але не як медіа.
Редакція газети «Межівський меридіан» після влучання російської авіабомби 29 березня 2026 року. Джерело фейсбук-сторінка «Межівський меридіан»
Ця історія показує ще одну важливу зміну, яку принесла війна. Раніше місцеве медіа було нерозривно пов’язане з конкретним містом чи селищем. Сьогодні ж редакція може фізично перебувати будь-де, але продовжувати залишатися головним джерелом інформації для своєї громади. Фактично війна змусила локальні медіа переосмислити саме поняття присутності.
«Поняття присутності вийшло в таку міру, що нас багато. У нас понад 30 тисяч підписників на Фейсбуці, ми переступили більше 3000 в Telegram, 2500 в YouTube і 15-25 тисяч, залежно від місяця, унікальних відвідувачів сайту з 160 тисячами відвідувань. Намагаємось дати унікальний контент саме з моєї громади, яка сьогодні в центрі війни. І ця присутність – це величезна відповідальність. Люди від тебе чекають новин з дому, багато просять сфотографувати свій будинок, подвір'я, якщо є така можливість», – описує присутність нині бачать журналісти «Межівського меридіана», говорить головред видання Євген Хрипун.
Онлайн став не альтернативою, а способом виживання
Ще одна закономірність, яку відзначає представниця Нацрада в Дніпропетровській області, – стрімкий перехід локальних редакцій в онлайн. Якщо раніше соцмережі або Telegram були лише додатковими майданчиками, то тепер вони часто стають головним способом комунікації з аудиторією.
«Медіа дуже активно почали переходити в онлайн-простір. Telegram, Facebook, Instagram, Threads, інтернет-мовлення – усе це дозволило редакціям зберегти свою аудиторію і навіть розширити її», – розповідає Олена Демченко.
Інтернет дав редакціям можливість вижити там, де традиційні способи поширення інформації перестали працювати. Втім, саме тут виникає парадокс. Онлайн може замінити друковану газету, навіть телебачення, але не може повністю замінити ефірне мовлення. Коли руйнують телевежу, зникає не лише сигнал. Для більшості людей телевежа – це лише інженерна споруда. Для прифронтових громад – це значно більше.
«Ми вже давно не конкуруємо з інтернетом. Телебачення, радіо й цифрові платформи сьогодні працюють як єдина інформаційна система. Один і той самий контент виходить одночасно в ефірі, на YouTube, у соцмережах і на сайтах. Але ефір залишається критично важливим резервним способом донесення інформації. Якщо через бойові дії людина втратила доступ до інтернету, вона не повинна втратити доступ до українських новин», – говорить Євген Педашенко, головний редактор «Суспільне Дніпро».
Коли російська ракета чи дрон влучає у телевежу, люди втрачають не лише можливість дивитися телевізор або слухати улюблену радіостанцію, вони можуть втратити доступ до офіційної інформації саме тоді, коли вона потрібна найбільше. Така ситуація спостерігається в окремих районах Дніпропетровщини.
Після ударів по телевежах частина мовників змушена шукати інші місця для розміщення обладнання. Комусь це вдається швидко. Іншим – ні. Через це окремі радіостанції та телеканали тимчасово замовкають. Найскладніша ситуація зараз складається у Синельниківському районі та на Нікопольщині. Тут ремонтні бригади фактично працюють у режимі безкінечного відновлення. Полагодили обладнання, воно пропрацювало певний час, новий удар – новий ремонт. І все починається спочатку.
«Якщо говорити про місцевих мовників, що періодично втрачали і втрачають можливість мовлення, то це Інформатор FM, D1 (це радіо D1), телебачення Уніан, Кварц ТВ. От у них проблема з підвісом (розміщення (підвішування) передавача на чужій телевежі чи іншому об’єкті зв’язку, для забезпечення мовлення – ред). Це про місцеві. Ну, і хто «висів» там із центральних телеканалів та радіостанцій на Синельниківській вежі, не мовлять. Межівський район має проблеми, тому що туди прилітає і розтрощене просто все, що можна розтрощити. По Синельниківщині нещодавно прилетіло у вежу. Вона мовчала десь майже три тижні, відновили, а потім знову туди прилетіло», – розповіла Олена Демченко.
Наслідки чергової атаки рф по Синельниковому, що на Дніпропетровщині) (2 квітня 2026 року). Джерело: Telegram-канал голови ДніпроОВА Олександра Ганжі
Там, де мовчить український сигнал
Пошкоджена телевежа – це не лише проблема для мовників, а й виклик для інформаційної безпеки цілих громад. Саме тому Національна рада постійно моніторить ситуацію із покриттям українського мовлення та фіксує, де з’являються ризики інформаційного вакууму.
Найскладнішою залишається ситуація на півдні Дніпропетровщини та в громадах, що безпосередньо межують із районами активних бойових дій або тимчасово окупованими територіями. За словами Олени Демченко, найбільших втрат зазнали саме ті райони, де російські війська систематично завдають ударів по інфраструктурі мовлення. Після чергових атак пошкоджень зазнали об'єкти Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення у Синельниківському районі. Аналогічна ситуація тривалий час спостерігається і на Нікопольщині. Для жителів це означає нестабільний прийом українських телеканалів і радіостанцій. Для мовників – необхідність постійно шукати альтернативні технічні рішення. Частині компаній вдалося оперативно перенести передавачі на інші об'єкти. Інші ж тимчасово втратили можливість мовити. Йдеться не лише про місцеві медіа, а й про окремих національних мовників, що використовували дану, вже пошкоджену інфраструктуру. Інформатор FM відновити мовлення у Нікополі також поки не може через постійні обстріли, розповів керівник медіа Дмитро Старцев.
«Відновити мовлення по Нікополю поки ніяк. Його постійно обстрілюють, там нема де встановити передавач. І там, де він був, відновити неможливо Фізично люди не можуть туди приїхати і відновити вишку», – говорить медійник.
Телевежа у Нікополі була найвищою спорудою міста - 120 м. Восени 2023 року, через постійні атаки рф по ній, в місті зникло теле- та радіомовлення. Джерело: сайт Інформатор, листопад 2020 року
17 листопада 2025 року під час атаки на телевежу у Дніпрі також було пошкоджене обладнання Інформатор FM. Тоді відновити мовлення вдалося швидко. «Швидесенько знайшли заміну, де можна придбати фідерну систему. Замовили. Добре, що антену не заділо. І там ще проблема була з погодою, це ж на вишку треба лізти, щоб замінити фідер (кабель, який підводить сигнал від передавача до антени, – авт.) Чекали, поки дощ закінчиться і потім швидко все переключили», – розповів Дмитро Старцев.
Російський сигнал нікуди не зник
Найвразливішими залишаються громади, що межують із Запорізькою та Херсонською областями. Саме там фахівці Національної ради регулярно фіксують російські радіостанції. Втім, як зазначає Олена Демченко, ситуація залишається відносно стабільною. «Ми не можемо сказати, що російського мовлення стало більше. Фіксуємо приблизно ті самі радіостанції, що й раніше. Проблема залишається, але ситуація не погіршується», – говорить вона.
Показово, що в районах активних бойових дій російського мовлення іноді майже немає. Причина парадоксальна – там просто немає аудиторії. Як пояснює Олена Демченко, якщо населений пункт практично спорожнів або там тривають бойові дії, окупантам немає сенсу витрачати ресурси на мовлення. Інша ситуація складається на окупованих територіях, де РФ одразу вибудовує власну інформаційну систему, запускаючи телебачення та радіо. Тому боротьба за сигнал починається задовго до того, як ворог наближається фізично.
Втім боротьба за інформаційний простір не припиняється навіть після окупації території. Українські медіа продовжують працювати для Криму, для тимчасово окупованих районів Донеччини, Луганщини, Запорізької та Херсонської областей. Вони шукають способи достукатися до людей через ефір, супутникове мовлення, онлайн-платформи та соціальні мережі. Саме тому інформаційна присутність не є наслідком контролю над територією. Вона сама стає формою боротьби за неї.
Глушити чи говорити?
Технічні можливості придушення сигналу існують. Ними займаються спеціальні служби та фахівці зі зв’язку. Проте ця боротьба нагадує безперервне технологічне змагання. Одна сторона змінює параметри мовлення, інша – адаптує засоби протидії. Потім процес повторюється знову. Саме тому, переконана Олена Демченко, головне рішення полягає не лише у глушінні російського сигналу, а щоб українського сигналу було більше.
«Не так страшно, що там є російське мовлення, як страшно, що не буде українського», – наголошує представниця Нацради.
Саме ця думка, мабуть, найкраще пояснює сучасну інформаційну політику держави. Адже, якщо люди мають можливість отримувати оперативну, перевірену українську інформацію, вплив російської пропаганди суттєво зменшується.
Зображення згенероване ШІ
Тому останніми роками Національна рада активно використовує механізм тимчасових дозволів на мовлення, особливо для радіостанцій, що працюють поблизу фронту. Найактивніше отримують та використовують тимчасові дозволи, зокрема Армія FM і Громадське, у найскладніших районах – Синельниківському, Нікопольському, Межівському та Васильківському. Тобто тимчасові дозволи надаються на вільні частоти в районах Дніпропетровщини, до яких важко дістатися через активні бойові дії в цих частинах області чи поблизу них.
Паралельно мовники шукають нові місця для встановлення обладнання, відновлюють роботу після обстрілів і розширюють покриття там, де це можливо. Фактично йдеться про постійне насичення прикордонного та прифронтового ефіру українським контентом.
Одним із наслідків повномасштабної війни стало нове значення радіо. Якщо ще кілька років тому багато хто вважав цей формат таким, що поступово втрачає аудиторію, то сьогодні ситуація кардинально змінилася. Радіо виявилося найбільш стійким до криз. «Радіо розвивається. Не так швидко, як це було б у мирний час, але потреба в ньому зараз дуже велика», – зазначає Олена Демченко. Це ще раз доводить: у кризових умовах найефективнішими нерідко виявляються не найновіші технології, а ті, що забезпечують стабільний доступ до інформації.
Чи повернуться локальні медіа після війни?
Попри всі виклики для медіа під час війни Олена Демченко не поділяє песимістичних прогнозів про зникнення локальної журналістики. На її думку, громади завжди потребуватимуть власного інформаційного простору. І, якщо існуватиме запит на місцеві новини, знайдуться люди, які цей запит задовольнять.
«Інша річ – яким буде це медіа. Чи повернуться всі друковані газети? Не факт. Чи збережеться місцеве телебачення у нинішньому вигляді? Також не обов'язково», – резюмує представниця Нацради.
Натомість можуть з’явитися нові формати – гіперлокальні онлайн-платформи, цифрові редакції або навіть радіо громад, що вже активно розвиваються в інших регіонах України. Війна змінює не лише географію медіа, вона змінює саме розуміння того, якими вони мають бути.
Інституту масової інформації